Дана нізащо не змогла б визначити, скільки часу просиділа на табуреті, охопивши голову руками і киваючи в такт пульсуючим у мозку думкам: «Мирось… тітка… треба тікати… що тепер робити… що?» — годину чи п’ять хвилин. Василь увійшов, ступаючи голосно, по-хазяйськи, тістом гепнувся на обтягнуте дерматином сидіння біля столу — частину так званої «кухні», себто кухонних меблів, свого часу — останнього писку меблевої моди. Тепер це була лише жалюгідна дошка з протертою на краях обшивкою.
— Ти ще тут? — тупо пожартував він і знову заіржав, мов кінь, аж сяючи від повноти життя. Очевидно, нянька Аглая добре знає й те, як обходитися з великими хлопчиками, кисло подумала Дана. — Ну що ж, тоді слухай — тільки уважно, бо я двічі не повторюю. Тепер я, мала, буду тут жити. З тобою. Ні, не треба так смикатися — мене соски в ліжку не цікавлять. Там погладиш, прибереш, їсти зготуєш — та й по тому. Хіба пізніше, коли виростеш… А різні неправильні думки краще викинь… бажання там усякі — в міліцію типу сходити чи втекти від мене. Ні, ти можеш — усе можеш робити, що закортить. У нас же вільна країна тепер, ти в курсі? — дядя Вася знову зареготав. — Але той пуголовок, що в кімнаті квакає — він такий, знаєш, беззахисний. На вулиці здохне з тобою разом, а до інтернату підеш — його здадуть у дім маляти. Хоча… скільки тобі стукнуло?
— П’ятнадцять повних, — крізь зуби мовила Неждана.
— Ага, ясно. Ще рік у школі вчитися?
Дана кивнула, тактовно змовчавши, що вже отримала атестат про середню освіту, бо таки мала вчитися в ліцеї ще рік — аби потрапити відразу на другий курс політехнічного інституту.
— Отже — інтернат, — підсумував Василь. — Ну, а звернешся до ментів — так я вишкребка твого за ногу візьму, на п’ятий поверх піднімуся, не полінуюся, і скину головою вниз. Хай політає. Ще й так зроблю, що всі скажуть, що це твоя робота. Усі на тебе подумають.
— Він не мій. Він…
— Знаю, знаю — тітки твоєї. Гарна шльондра була, ото, мабуть, кров кипіла, шкода — не скуштував. Я до неї в лікарню навідався був… стежив за вами, еге ж. Квіти їй приніс, розбудив, щоби вручити — так у морду кинула. Гвалт здійняла, мусив тікати. Горда, — дядя Вася гмикнув, ніби дивуючись, звідки у бабів гордість. — Та тільки байдуже мені, дівко, чий він син. Любиш ти малого, я ж бачу, — водянисті вирла Василя раптом набули осмисленого виразу. — Ось у чому біда. Не знаю я, звідки воно у вас, у бабів, береться — не ти його виносила, не ти народила — а туди ж, очі, як у вовчиці, коли на руках тримаєш. Так що гляди, я тебе попередив. І не здумай взяти його та до ментури бігти. Вас там все одно розділять, коли почують, що тітка твоя померла, а ти — неповнолітня і роботи не маєш, а доки доведуть, що я твою мамку замочив, — дядя Вася підняв правицю, і його тверді, як клешня, пальці вчепилися Дані в шию, — я ще й тебе встигну. Де одна, там і дві — однаково «вишка». Ну, все вкурила?
Дана поспішно закивала. Василь відняв руку.
— Ну, гляди-мені… не лишай сина сиротою — я його годувати не буду. А тепер марш у коридор, там Аглая щось від тебе хоче.
— Як, вона ще тут?
— Буде тут, доки я не скажу «вимітайся». Тепер я в цій хаті господар.
Неждані так палко хотілося прокинутися, що вона чітко усвідомила — це не сон. Мовчки вийшла в коридор і з викликом глянула на няньку.
— Чого витріщилася? — та, вже одягнута і навіть дещо схожа на людину, вимогливо постукувала по підлозі чаплиною ніжкою. — Плату давай. Решту.
Від такого нахабства Дану аж заціпило.
— Яку решту? — закричала вона, коли оговталася. — Ти, тварюко, в мій дім бандита впустила! Бордель тут влаштувала! Вбити тебе мало — ось твоя решта!
— Ну-ну, спокійно. Навіщо ж так нервувати? — дядя Вася виник у Дани за спиною і злегка штовхнув її під зад — якщо вона не помилилася, коліном. — А ти, серце, не бійся… Вона заплатить, правда, дівчинко? Неси бабки, якщо обіцяла. Ну?
Неждана стояла, не рухаючись. Вона отупіла від горя, від усього, що їй довелося пережити, але не настільки, щоби дати зрозуміти цьому чудовиську, що в неї є живі гроші.
— Ні, ти, мабуть, оглухла. От же ж горе… та пусте, зараз полікуємо, — і Василь заліпив Дані такого потиличника, що вона впала під няньчині патики в кросівках, тицьнувшись носом у килимову доріжку.
— Ну, де лаве?
— Немає, — глухо сказала Неждана у ворс. — У мене тітка померла. Я мусила заплатити за розтин, — тут вона трохи збрехала, бо в лікарні за це грошей не брали, — і за труну. Більше нічого не лишилося.
— А якого ж дідька ти мене наймала?
Дана намацала окуляри, які вчасно злетіли, начепила їх на носа і підвелася — щоправда, для цього їй довелося стати спочатку навколішки.