— Я не знала, що вона помре, — Боже правий, вона ще мусить виправдовуватися перед ними! — Просто… я не знала.
— Добре, — мовив Василь по хвилі роздумів, — іди в кімнату. І щоб як миша там сиділа, ясно? Перший тиждень на вулицю будеш виходити тільки під моїм наглядом.
— Що то значить: «добре»? Де моя платня?
— Але ж післязавтра похорон!
Ці дві репліки прозвучали в унісон. Дядя Вася гмикнув.
— Ти, — звернувся він до Аглаї, — вважай, що я з тобою розплатився. Хто тобі ще вставить? Задоволення — нуль, сухо, як у соломині. Так що мотай звідси, я спати хочу!
Нянька роззявила рота, прагнучи щось сказати, але, вочевидь, впіймала позирк Василя і змовкла. Той гигикнув.
— Молодець. Деколи й у бабів просвіти бувають. А ти, руда, не переймайся. Дядя Вася про все подбає. Хата у вас бідна, та я знайду, що продати. Закопаємо тітку твою, у морзі не лишиться. А ти за це на похороні не забудь сказати всім, що я твій вітчим… ні, краще — опікун. Інакше вишкварку цьому плохó буде!
Він так і сказав: «плохó», ще й з наголосом на останньому складі, й Дані раптом стало смішно. Треба стриматись, це нервове, заспокоювала вона себе, однак щось не діяло — вочевидь, самонавіювач зламався. Її розбирав сміх, та що там сміх — дикий регіт, він лоскотав її нутро, розпирав її зсередини, душив за горло… Хо! Хо-хо! Йо-хо-хо і пляшчина рому! І вона не витримала — розреготалася до сліз, що градом покотилися з яскравих зелених очей. Аглая перехрестилася — і рука ж не всохла! — поспішно вискочила з квартири. Дана розвернулася до Василя — той дивився на неї з інтересом.
— А ви що, — ридаючи від сміху, спитала вона, — зі мною на похорон підете?
— А треба? Та, певно, ні. Я, руда, похорони ненавиджу з дитинства. Так на них сумую — немає сил! Увесь сльозами вмиваюся. Та й трупів сильно боюся, аж до гикавки. Так що ти підеш. І на цвинтар поїдеш. А я вдома побуду, з Миросем твоїм. Нічого немовля на гробки тягати, там йому не місце.
Глава 16
Тітку Олену поховали поруч із матір’ю та сестрою. Тепер уже три жінки з родини Тикторів знайшли останній притулок на старому і по-своєму дуже гарному Позняківському цвинтарі. Там шуміли вікові дерева, наспівуючи свою вкрадливу колискову тим, хто й так спав вічним сном, а біля могил росли кущі бузку та черемшини. Там було дуже спокійно, і думалося чомусь зовсім не про смерть, а про чари цього світу.
Дана знала, що тітці там подобалося. Олена часто навідувала батьків, а потім — сестру, аж доки не приєдналася до них назавжди. Прекрасна — до краси.
Те кладовище нагадувало Дані уламок райського саду — колись Олена напівлегально дістала дитячу Біблію в картинках і підсунула її небозі. Та дочитала якраз до гріхопадіння Адама, погортала ілюстрації, переконалася, що формул ніде немає, і відклала книгу зі словами: «Не люблю казок». Але щось усе-таки залишилося в ній, щось малече, віра в диво, якій вона опиралася з усіх сил. І тепер життя наздогнало ту віру, збило з ніг, розпластало по землі і стрибало по ній чавунними стопами, дико регочучи. Рай на цвинтарі, пекло вдома — що за потворна іронія долі!
Дана сама обирала тітці домовину і, чекаючи у конторі ритуальних послуг на свою чергу, наслухалася такого, що їй сильно захотілося лягти десь поруч із Оленою. Києвом уперто блукали чутки про те, що небіжчиків закопують у землю без трун, обгортаючи поліетиленовою плівкою, і хоча не було документально зафіксовано жодного такого випадку, плітки не вщухали. Що ж ви хочете, бідність, грошей немає — закочували очі екзальтовані жіночки в чорних вдовиних сукнях. Ось до чого нас довела ця самостійність, скорботно усміхаючись, підхоплювали чоловіки і охоче розповідали ще страшніші речі: як люди самі риють для близьких ями, бо нічим заплатити гробарям, як задля того, щоб поховати дорогих покійників, розривають старі могили і там залишають тіла, ще якісь страхіття в такому ж дусі… Дані дуже хотілося затулити вуха, бо всі ці розмови зливалися для неї в одну божевільню какофонію, здавалися їй виттям, аж ніяк не скорботним, але вона трималася з останніх сил. Їй стало зле лише тоді, коли вона увійшла до зали, де виставляли домовини. Побачивши це розмаїття кольорів, матеріалів та цін — від копійчаних, обтягнутих чорним крепом, збитих із якихось невідомого походження дощок, до дубових, ціною в півквартири, усвідомила, що це — кінець. Тітки більше немає. Зовсім. І байдуже, у яку труну її покладуть — це аж ніяк не мірило любові. Олена пішла назавжди. А домовину довелося брати найдешевшу.