Після похорону Дана жила, як уві сні. Вона й уявити собі не могла, що туга може бути такою всепроникною та всеохоплюючою. Чомусь вона була переконана — і це переконання слугувало її єдиним, паперовим щитом, — що їй просто ніколи буде тужити. Малий Любомир, до якого вона так прив’язалася, що, не вагаючись, і серце вирвала б, аби лиш йому було добре, займатиме увесь її час. Та з’ясувалося — і це було ще одне упирське ікло у вищирі життя, — що туга зовсім не потребує часу. Вона просто оселяється в серці, в’їдається у нього, в душу, в думки, як іржа, і залишається з тобою назавжди. То тільки ті, кого ти любиш, відходять. Дані так бракувало тітки, що, якби не Мирко, вона вже наклала б на себе руки. Якби не Мирко… і не його дорослий тезка, чиї щотижневі радіопередачі залишалися чи не єдиним подувом свіжості у суцільній задусі Даниного життя. Вона чекала неділі зі спраглістю душі, приреченої на вічний біль, а коли та нарешті наставала, Дана вмощувалася на кухонному табуреті задовго до сьомої вечора, заварювала собі велику чашку м’ятного чаю і завмирала, немов павучок, що ловить у свої тенета такі капризні й жадані слова: «У Києві дев’ятнадцята година. На хвилях „Променя“ звучить авторська програма „У світі рим“, а в студії для вас працює Любомир Шеремет». І ще якийсь звукорежисер — на них Неждана ніколи не зважала. Головною подією дня був Його голос. Тепер уже він, цей голос, плів тенета, а вона боялася навіть борсатися в них, щоби не порвати ті сріблясті ниті, ті струни, що дзвеніли й переливалися, наповнюючи собою ефір. Той голос пестив її, торкався її чола кришталевою короною, цілував її щоки сонячним світлом, огортав плечі білим горностаєвим хутром і припадав до її долонь королівським оксамитом. Уся вона, все її тіло, пронизане цим дивом, неначе стрілами, чогось прагнуло, вимагало, повнилося бажаннями, природу яких Дана навіть не намагалася зрозуміти, а підказати було нікому. Вона майже не слухала, про яких поетів говорить Любомир, чиї вірші він цитує — це не мало жодного значення, її цікавив тільки він, тільки його поезії. Вона лише ліниво відзначала, що інколи оті вірші, які він читає, зовсім не мали рими — він називав їх дивним словом «верлібри», ще казав щось про білі вірші. Але одна передача таки запам’яталася Дані. Він говорив про поетесу Сапфо, що жила на острові Лесбос посеред Егейського моря, і на щось таке натякав — його натяків Неждана, правду кажучи, так і не зрозуміла, але поезії тієї, кого називали «Десятою музою», чимось запали їй у душу.
Досягнути вершечка — вершини, стати гідною парою чоловіку, який уявлення не має про її існування, перетворилося на мету для Дани. Це бажання було настільки гострим, що його грані різали й без того зранену душу. Дана кепкувала сама з себе — це не допомагало; вона й далі назбирувала відомості про Любомира. У частині пліток, чуток і фотографій досьє швидко поповнювалося, а в частині віршів за півроку не з’явилося жодної новини. З чим це було пов’язано, Дана не знала, однак вважала, що поет має право на відпочинок. Якби хто-небудь їй сказав, що для більшості піїтів відпочивати від поезії все одно, що від життя, вона, напевно, дуже здивувалася б. Та сказати їй це не було кому, і вона по пам’яті — а пам’ять Дана мала майже абсолютну — записала ще один вірш поетеси Сапфо — прямо на обкладинці теки з досьє:
Хто така Кіприда, Дана не уявляла — з давньогрецької міфології вона затямила лише про ахіллесову п’яту, і то завдяки поезії Любомира про Ахілла та сутінкові води Стікса. За що ця невідома мучила поетесу, і як це співвідносилося з її задекларованою ніжністю, Дана теж не знала, однак то було для неї несуттєвим. Ці шість рядків, коротких, як любовне зітхання, вхопили головне — те відчуття неспокою, збентеження, яке дедалі сильніше охоплювало дівчину, коли вона чула Любка, ніжилася в оксамитовій піні його голосу. Коли вона жила ним і розчинялася у ньому, дещо зміненому, але незмінно дорогому.
Ті загадкові зміни Дана помітила відразу, просто не могла витлумачити їх, дібрати їм правильну назву. Ні, у кришталі цього голосу не з’явилося жодної тріщинки, жодної щербинки, знайомі оксамитові нотки так само перетворювалися на рукавички й ніжно гладили Неждану по щоці, проте у ньому відчувалася нова глибина. Невимірна глибина, а в ній — прихований біль, цілі пласти туги, такої, від якої завмирало серце, схожої на її тугу, як рідна сестра. Спочатку Дана вирішила, що їй це тільки примарилося, бо першу передачу, де зауважила зміни, вона слухала наступного дня після похорону тітки Олени. Але потім була ще одна передача, а за нею ще одна, і ще, і Дана зрозуміла — їй не здалося. Все так і було. Її принц також носить ніж у серці. Вона прикладала максимум зусиль, проте так і не змогла дізнатися, у чому ж справа.