«Цікаво, що це він продає?»
Дана тихенько пройшла повз мамину спальню, успішно перетворену Василем на хлів, де засіли негоціанти, і вже ступила на поріг кухні, коли до неї долинуло:
— А де гарантія, що вона — ціла?
Дівчині стало цікаво, чим же торгує Василь. Каністрами, чи що? Може, шубами? Що має бути цілим?
— Я — твоя гарантія, — щось булькнуло, потім дядя Вася матюкнувся і зареготав. — Я поруч постою, доки ти не впораєшся. Не буде крові — гроші поверну.
Дана заціпеніла.
— А сам?
— Я на цілок не любитель, — Неждана цього, звісно, не бачила, та могла б життя закласти за те, що, супроводжуючи ці слова, Василь махнув рукою. — Не варте воно тих сентиментів! Кров, вереск, сльози, шмарклі… Ні, це не для мене. Я люблю, щоб баба сама все робила — о, ото діло! І щоб знала, як мужика обслужити, а не ти їй усе показуй, а вона вищить та виривається! Потім якось, коли приручу цю кішку дику, тоді — може. Подумаю.
— Очі в неї гарні, — мрійливо хрюкнув дядя Сеня. — Справді, мов у кішки — зелені такі. Тільки от окуляри…
— Будеш трахати — зніми, — порадив дядя Вася і знову зайшовся реготом. У Неждани стислося серце, вона нарешті все зрозуміла. А за стіною за кілька метрів від неї двоє покидьків продовжували вести свій страшний торг.
— То скільки?
— Як домовилися. Десять баксів. Кажу ж, первачка!
«Десять доларів! Звідки ж у нічного сторожа такі гроші? І чи сторож це свиняче рило?»
— Дорого, — поскаржився покупець. І тут Дану несподівано для неї самої охопила якась хижа втіха. То вона, виявляється, ще й не кожному охоронцю по кишені.
— Дешеве м’ясо — гівно юшка, — повчально мовив дядя Вася, і від цієї народної мудрості дівчину затіпало. А дядя Сеня не вгавав:
— Скільки їй, ти кажеш, років?
— Я не казав.
— То скільки?
— Тринадцять, — помовчавши, мовби знехотя, зронив Василь. Дана аж задихнулася — навіщо він бреше?!
— Така стара, — в рохканні Семена прозвучало розчарування, яке, втім, миттю змінилося надією. — То, може, знижку зробиш із цього приводу?
— У комісіонку йди, — відрубав дядя Вася. — Там усі знижки. А дівка майже пласка, хочеш — груди забинтуй, і вперед, до перемоги комунізму!
— Добре, добре. А вона… вона нас не чує?
— Ні. Вона у свою математику як пірне, то хоч гарматою під духом стріляй. Одне слово — блаженна. Ти ж любиш, щоб зненацька, так? Як сніг на голову? Ну, то й годі розмов. Іди за грошима, я чекаю. Ефект несподіванки гарантовано.
— Ти ж гляди, не напивайся, — з тривогою мовив дядя Сеня під повторне булькання — вочевидь, Василь за своєю милою звичкою дудлив горілку з горлечка. — Хто мене тоді впустить?
— Суджена твоя десятибаксова. Та ворушися ж, бо я її комусь іншому продам. Хто власне на цілках поведений, а не на малолітках.
— Мені треба і те, й інше.
— Два в одному, — видав Василь цитату з якогось рекламного ролика. — Ти це й отримаєш. Якщо, звісно, поспішиш.
Неждана не уявляла, як їй вдалося на ватяних ногах так швидко і, головне, безшумно добігти до своєї кімнати. Зачинившись зсередини на смішний старомодний гачок, у хвилину скрути не набагато надійніший за швабру, вона, не роздумуючи, почала збирати речі. Свою метрику, атестат про середню освіту, тітчине фото — єдине, що збереглося, і досьє на Шеремета вона обгорнула шматком клейонки та поклала в шкільну сумку — вірніше, у ту сумку, з якою ходила до ліцею, ще материну, пляжну, плетену із соломки, на мотузяних зав’язочках. Іншої в неї не було. Прислуховуючись до кроків у коридорі: ось дядя Вася, провівши гостя, йде на кухню, ось він воду відкрутив, — Дана туди ж запхала пакет із молочною сумішшю, кілька пелюшок і залишок переведених у валюту грошей. Шарпнула зав’язочки так, що одна з них тріснула і повисла на кількох нитках. Дана аж схлипнула з досади, але все-таки змусила себе думати про важливіші речі. Якщо вийде, треба ще поцупити з кухні пляшечку та соску Мирка, хоча одному Богу відомо, де вона буде гріти воду для малого — у долонях? Якщо ж ні, то доведеться витрачати останні гроші ще й на пляшку та кланятися молодим мамам біля молочних кухонь, щоб хтось продав їй трохи молока. Заможніші жінки тою кухнею гидували, бо в умовах повного ігнорування будь-яких норм, у тому числі й санітарних, те, що там видавали, аж пахтіло дизентерією та сальмонельозом, але бідні… Гордість — це щит багатія і прокляття жебрака, казала колись тітка Олена, а Дана пересвідчилася вже давно — в бідних гордості немає. Для таких, як вона, це — розкіш.