— І мінет зробиш? — продовжував допитуватися старший з неприємною вкрадливістю. Дана не мала жодної уяви, що таке мінет, але про всяк випадок повторила:
— Так.
І квапливо запевнила, щоб ніхто, Боже борони, не встиг засумніватися в її компетентності та рішучості:
— Я все зроблю.
— Готовність номер один, — сказав Іван, і всі задоволено зареготали. Дочекавшись, доки веселощі вщухнуть, він поцікавився:
— А в очко даси?
Очі Дани розширилися.
— Ти про «двадцять одне»? У карти хочеш зіграти?
Кодло знову вибухнуло реготом.
— Забирайся, блаженна, — ліниво процідив хлоп крізь зуби. Дана відвернулася, щоб піти, та рука з пальцями, схожими на зубці грабель, миттю вп’ялася їй у плече.
— Не так швидко, мала. З тебе п’ять штук.
Це був хлопець-мойва, а голос він мав, як у схибнутого пугача. Дана сіпнулася, та пальці-клешні тримали її дуже міцно.
— Не рипайся.
— Що тут відбувається?
Дана звела очі на власника цього голосу і виявила, що він належить високому, ставному чоловіку в літах, вбраному в стильне темно-сіре пальто, комірець якого обвивало біле вовняне кашне. Пальто незнайомця було не застебнуте, тому з-під нього виднівся костюм перламутрово-сірого відтінку, біла сорочка і смугаста сіро-біла краватка. На ногах красувалися піжонські черевики вельми дорогої простоти. Добродій, що єдиний на весь зал бодай поцікавився тим, чого три гевали хочуть від однієї дівчини з дитиною, мав вигляд одного з аристократів, про яких Дана чула в школі на уроках історії. «Хоч для чогось та згодилася середня освіта», — з похмурим гумором подумала вона в той час, як денді, не дочекавшись відповіді, повторив:
— Що тут коїться?
— Здимій звідси, дядьку, — звелів покусаний весною хлоп і рвучко, вочевидь розрахованим на ефектність рухом, видобув із кишені фінку. — Сам не бачиш? Не твоє діло!
— Не тикай мені, синку, — м’яко попросив поважний пан. — Я не терплю фамільярності.
— Іди звідси, бо… — рябий зробив фальшивий випад і підніс ножа до краватки дядька. Що сталося потім, Дана сказати б не змогла, бо зауважила лишень мелькання рук і глухий брязкіт, з яким фінка впала на кам’яну підлогу.
— Бо що, синку? Ти назвеш мене поганим словом?
— Та я, — бризнув слиною дрібнолиций, однак вмить замовк, напоровшись на застережливий погляд старшого. Дана цього не бачила, бо все ще стояла до нападників спиною, проте її захисник бачив усе як слід.
— Дівка, — Іван, який уже втямив, що вони нарвалися на силу, говорив коротко, але по суті. — Вона нам бабки винна.
— Брехня! Я не…
— Скільки?
— Десять кусків, — уліз мойва поперед батька в пекло. Ошатний пан підняв брови.
— Всього лиш?
— Неправда, — знову озвалася Дана. — П’ять. І я нічого їм не винна!
Незнайомець витягнув із внутрішньої кишені піджака невелике портмоне, видобув звідтіля кілька доларів — їхнього номіналу Дана не розгледіла, і простягнув їх Іванові:
— Цього досить, аби вона пішла зі мною?
— Так, о, так, — старший хіба що підлогу не лизав у нападі чемності. — Ви такий добрий чоловік… не бажаєте зіграти в наперстки? — тут він усвідомив, яку бздуру щойно відморозив, і від страху зблід так, що здалеку ввижалося — інеєм укрився. — Мабуть, не бажаєте.
— Мабуть, що ні. Я вже граю в іншу гру, синку. Невже не видно? Ходи за мною, — кинув він Дані, і та поквапилася підкоритися. Навіть дурням не щастить двічі, подумала вона, і Мирко, що досі поводився доволі тихо, і, здавалося, куняв, заворушився і кавкнув на знак згоди.
Глава 19
Вони спустилися на перший поверх, у безкоштовний зал очікування. Там стояв такий гамір, що будівля вокзалу резонувала, як чудернацький вулик зі скла, металу та бетону від дзижчання невгамовних бджіл. Дана безсило впала на єдине вільне крісло посеред довгого ряду, замащене чимось липким. Сечею чи ситром — Дані було байдуже. Шикарний пан лишився стояти; він лише трохи схилився над нею зі словами:
— Дай сюди дитя.
— А навіщо вам? — язик уже погано повертався в роті, а руки просто німіли, та віддавати Мирося будь-кому вона не квапилася. — Що ви хочете?
— Щоб ти його не впустила. Ти ж не думаєш, що я з ним утечу?
— Я не знаю, що думати. Тримайте.
Визволитель управно, з деякою елегантністю підхопив Мирка. Може, й не слід довіряти незнайомцеві, мляво подумала Дана, з усіх сил борючись зі сном, взагалі нікому не слід довіряти, але вона так втомилася… Їй так безмежно важко. І цей добродій, що здалеку здався їй сивим, як голуб, а тепер вона бачить — ні, це не сивина, хоча чоловік має вже років сорок п’ять, якщо не більше; це таке в нього волосся, як льон, видно, що м’яке, падає на щоки і потилицю блискучими локонами, справжнісінькими, певно, не штучно завитими, і вдало підкреслює ідеальний овал шляхетного лиця. Зачіска вишукана, модна і водночас дуже нагадує старовинну, а колір… за такий більшість дівчат і душу віддали б, називається «платина». Дана знала це, бо мама колись намагалася пофарбуватися у цей відтінок. Фарба, накладена на її мідь, у результаті дала жовтизну новонародженого курчати. Крім цього, у чоловіка дивні очі: холодні, як крига, і блакитні, світло-блакитні, пронизливі й уважні. А над ними — густі брови кольору місяця-молодика. І глибокі зморшки навколо повних, немов витесаних із каменю вуст. І пахне від нього таким тонким, пронизливим ароматом… дивна суміш лимона, м’яти та морської свіжості — тієї, справжньої, як денний бриз, що приносить із собою ці пахощі та крики чайок. Колись тітка Олена возила Дану на море… один раз. Їй тоді тільки виповнилося вісім років, і цю поїздку вона запам’ятала на все життя. І на все життя закохалася в Чорне море.