Старий заліф на ім'я Сатамакс вийшов на трибуну кургану та приязно привітав Мері. Жінка відповіла згідно з усіма відомими їй правилами етикету мулефа. Щойно привітання скінчилися, вона почала говорити.
Якщо не враховувати всіх порожніх фраз та еківоків, зміст її промови був таким:
— Мої добрі друзі, я піднялася на крону ваших дерев та уважно оглянула молоде листя, квітки й насіння. Я побачила, що там, високо над землею, сарф рухається проти вітру. Вітер віє з моря, але сарф повільно пересувається в напрямку води. Чи бачили ви це з землі? Я не бачила.
Почувши слова Сатамакса, що це є для них новиною, Мері повела далі:
— Коли сарф проходить крізь дерева, вони наче проціджують його, і частина його зосереджується навколо квіток. Я зрозуміла, що відбувається: квітки повернуті вгору, і якби сарф падав вертикально вниз, він потрапляв би в пелюстки та вдобрював би їх, наче зоряний пил. Але сарф не опускається вниз, він рухається в напрямку моря. Коли квітка дивиться на землю, сарф таки потрапляє в неї, ось чому нові колеса все ще ростуть. Однак більшість квіток дивиться на небо, і сарф проходить повз них, не торкаючись їх. Мабуть, квітки завжди росли саме так — адже в минулому сарф опускався з неба. Щось сталося не з деревами, а з сарфом. І цей потік можна побачити, лише піднявшись високо над землею, ось чому ви нічого про це не знаєте. Тож, якщо ви бажаєте зберегти дерева та вижити як біологічний вид, ми мусимо з'ясувати, що відбувається з сарфом. Наразі я цього не розумію, але обіцяю вам, що спробую обміркувати це питання всебічно.
Мері побачила, що чимало мулефа задерли голови, щоб подивитися, куди рухається сарф. Але з землі вони не могли цього побачити: Мері також дістала янтарне скло та подивилася вгору, проте побачила лише рясну блакить неба.
Мулефа ще тривалий час радилися, намагаючись згадати, чи розповідали давні легенди та історії про вітер із capфу, але так нічого й не згадали. Вони знали лише те, що сарф падає із зірок, і так було завжди.
Зрештою мулефа спитали в Мері, чи є в неї якісь ідеї, і вона відповіла:
— Мені треба зібрати більше інформації. Я мушу подивитися, чи завжди цей вітер віє в одному напрямку, чи він, наче бриз, удень віє в один бік, а вночі — в інший. Тож мені доведеться проводити більше часу на дереві, можливо, навіть просидіти там усю ніч. Мені знадобиться ваша допомога, щоб збудувати якусь платформу, на якій я могла б спати, не боячись упасти вниз. Але понад усе нам потрібні докладніші спостереження.
Практичні та стурбовані новинами мулефа запропонували Мері відразу почати будівництво потрібних їй споруд. Вони знали, що таке мотузка із блоком, і Мері запропонували метод, за допомогою якого можна було б безпечно піднімати її всередину крони дерев, у такий спосіб звільнивши її від потреби щоразу дертися на дерево, ризикуючи колись зірватися.
Не відкладаючи цю справу на потім, мулефа відразу пішли збирати потрібні матеріали для спостережної платформи й підйомника та під її керівництвом почали плести міцні канати.
Після того, як отець Гомес поспілкувався зі старим подружжям із ферми в тіні оливкових дерев, він загубив слід Мері. Він витратив декілька днів на прочісування місцевості, але жінка, здавалося, зникла безслідно.
Він нізащо не відмовився б від своїх спроб відшукати її, незалежно від того, скільки часу це взяло б; розп'яття, що висіло в нього на шиї, та гвинтівка за плечима підтримували його рішучість у будь-якому разі виконати своє завдання.
Але якби не різниця в погоді, отець Гомес витратив би на це набагато більше часу. У світі Ситагаза було сухо та спекотно, і чоловіку дедалі більше хотілося пити. Побачивши на якомусь камені, вершині кам'янистого осипу, вологу пляму, він поліз подивитися, чи немає там джерельця. Джерельця там не було, але у світі з колісними деревами тільки-но пройшла злива. Ось так священик знайшов вікно та з'ясував, куди поділася Мері.
21
Гарпії
Ліра та Віл обоє прокинулися з важким відчуттям — наче засуджені на смерть в'язні в ранок перед стратою. Тіаліс і Салмакія займалися своїми бабками: годували їх мошками, яких впіймали біля антаричної лампи та знайшли в павутинні, і напували водою. Коли леді Салмакія побачила вираз Ліриного обличчя та помітила, як миша-Пантелеймон притискається до грудей дівчинки, вона облишила свої справи і підійшла, щоб поговорити з нею. Тим часом Віл вирішив прогулятися по окрузі.
— Ти все ще можеш змінити рішення, — промовила Салмакія.
— Ні, ми вже все вирішили, — уперто сказала Ліра, приховуючи свій страх.