Під час цієї промови старий вів човна вздовж берега, але, скінчивши її, він підвів весла, поклав їх сушитися на човен та простяг руку до дерев'яного стовбура, що стирчав прямо зводи.
Він підтягнув човна до вузького причалу та застиг, чекаючи, поки пасажири вийдуть. Лірі не хотілося ступати на берег: поки вона залишатиметься в човні, Пантелеймон зможе чітко уявити її собі, адже саме в човні він бачив її востаннє, проте щойно вона відійде від нього, і деймон уже не знатиме, якою її уявляти. Тож вона затрималася, але бабки вже вилетіли, і слідом за ними, притискуючи руку до грудей, на берег ступив блідий Віл. Довелося й дівчинці виходити.
— Дякую, — сказала вона човняреві. — Коли ви повернетеся, подивіться, чи не там мій деймон. Якщо побачите його, перекажіть йому, що я люблю його найбільше за все інше у світі живих і світі мертвих, а також що я клянуся повернутися до нього, навіть якщо цього ще ніхто ніколи не робив.
— Гаразд, я перекажу це йому, — відповів старезний перевізник.
Він відштовхнув човна, і розмірені сплески від його весел стихли в тумані.
Галівесп'яни повернулися з нетривалого обльоту берега та, як і раніше, всілися на плечі дітям: Тіаліс на Віла, Салмакія на Ліру. Деякий час подорожани стояли на краю країни мертвих. Перед ними не було нічого, крім туману, хоча з того, що він потемнів, можна було дійти висновку, що перед ними розташована якась велика споруда, можливо, мур.
Ліра здригнулася. В неї було таке відчуття, ніби її шкіра перетворилася на мереживо, і вогке колюче повітря вільно проходить між ребрами, опікаючи свіжу рану на тому місці, де ще нещодавно був Пантелеймон. Утім, їй спало на думку, що майже те саме мав відчувати Роджер, коли висів над прірвою, відчайдушно намагаючись утриматися за її слабкі пальці.
Діти прислухалися. Чути було лише нескінченне крапання води з листя, а коли вони подивилися вгору, то відразу відчули холодні каплі, що почали падати їм на щоки.
— Ми не можемо залишатися тут, — промовила Ліра.
Тримаючись разом, вони зійшли із пристані та попрямували до стіни. Велетенські кам'яні блоки, зелені від старезного слизу, підіймалися в туман вище, ніж можна було роздивитися. Наблизившись, подорожани почули за муром якісь крики, хоча сказати, чи є вони людськими, було неможливо: високі сумовиті верески й зойки висіли в повітрі, наче жалкі медузи, своїми дотиками спричинюючи біль.
— Тут двері, — хрипким напруженим голосом промовив Віл.
Це була дуже стара дерев'яна хвіртка під кам'яною плитою. Коли Віл уже збирався простягнути руку та відчинити її, один із високих криків пролунав дуже близько від них — так близько, що в них заклало вуха, а серця захолонули.
Галівесп'яни відразу злетіли в повітря на своїх бабках, котрі, наче бойові коні, жадали битви. Але істота, що спустилася з неба, змела їх різким змахом крила і важко всілася на виступ кам'яної плити якраз над головами дітей. Віл побачив, що Тіаліс і Салмакія намагаються прийти до тями самі й заспокоїти своїх тремтячих комах.
Над ними сидів великий птах розміром із грифа, але з жіночим обличчям і грудьми. Віл колись бачив зображення таких створінь, і йому на думку відразу спало слово «гарпія». Її обличчя було гладким й нітрохи не зморщеним, але дуже старим — навіть старішим, ніж у відьом. Без сумніву, гарпія прожила вже не одне тисячоліття, і жорстокість та сумовитість усього того, що вона бачила, наклали на риси її обличчя відбиток страшенної злоби. Її очні впадини були заляпані зеленим слизом, а губи — покриті якимось товстенним червоним нальотом, наче вона постійно блювала кров'ю. Її сплутане, брудне чорне волосся звисало на плечі, а зазублені пазурі впивалися в камінь. Могутні темні крила були складені на спині, і кожного разу, коли вона ворушилася, від неї тхнуло гниттям.
До болю, що його почували Віл із Лірою, додалася нудота, але діти все одно спробували випростатися та подивитися створінню в обличчя.
— Але ж ви живі! — скрипучим глузливим голосом промовила гарпія.
Віл відчув, що ненавидить і боїться її більше, ніж будь-кого з людей, котрих він колись зустрічав.
— Хто ти? — спитала Ліра, яка відчувала до гарпії таку саму відразу, як Віл.