Зрештою Ліра почала благати духів зупинитися — підвела руки та сказала:
— Будь ласка, стійте! Ми хотіли б торкнутися всіх вас, але ми прийшли сюди, шукаючи одного хлопця, і ви повинні сказати нам, де ми його знайдемо. Віле, — повернула дівчинка голову, — що нам робити?
Духів просто зачаровувала кров на Ліриному чолі — вона Палала в напівмороку, наче жарини, і мертві постійно намагалися торкнутися її, прагнучи відчути дотик цього втілення г життєвої сили. Одна мертва дівчинка, котра, мабуть, померла у десятилітньому віці, несміливо простягла руку до рани, але відразу відсмикнула її, проте Ліра, побачивши це, промовила:
— Сміливіше! Ми прийшли сюди не для того, щоб робити вам боляче. Коли можеш, скажи нам що-небудь!
Дівчинка-дух заговорила слабким шепотом:
— Це зробили гарпії? Вони прагнули завдати тобі болю?
— Так, — відповіла Ліра, — але коли це все, на що вони Здатні, мене це не хвилює.
— О, вони здатні й на гірші речі…
— На які? Що вони можуть зробити?
Однак духи чомусь не хотіли сказати цього, лише хитали головами та мовчали. Нарешті один хлопець промовив:
— Коли ти перебуваєш у цьому місці вже сотні років, тебе це так утомлює, що гарпії вже не можуть тебе сильно налякати…
— Вони найбільше полюбляють розмовляти з новачками, — сказала перша дівчинка. — Це просто… Це просто жахливо. Вони… та ні, я не можу цього тобі розповісти.
Голоси духів були не гучнішими, ніж шепіт листопаду. Розмовляли лише діти: усі дорослі наче поринули в летаргічний сон, такий міцний, що здавалося, нібито вони вже ніколи не ворухнуться й нічого не скажуть.
— Будь ласка, послухайте мене, — промовила Ліра. — Ми із друзями прийшли сюди, щоб відшукати хлопця на ім'я Роджер. Він тут не дуже давно, лише декілька тижнів, отже, він небагато кого знає, але якщо вам відомо, де він…
Однак у глибині душі Ліра розуміла, що навіть якщо вони залишаться тут на декілька років і весь цей час переглядатимуть духів, вони зможуть побачити лише крихітну їх частку — настільки великою була їх кількість. Дівчинка відчула, як їй на плечі, наче гарпія, навалився відчай.
Утім, вона зціпила зуби й намагалася не дозволити тузі цілком заволодіти нею. «Хай там як, але ми сюди проникли, — подумала вона. — Це лише початок».
Перша дівчинка-дух щось тихо прошепотіла.
— Навіщо ми його шукаємо? — перепитав її Віл. — Річ у тому, що Ліра бажає поговорити з ним. Але я також хочу відшукати одну людину — свого батька, Джона Пері. Він десь тут, і перед тим, як повернутися до світу живих, я хотів би переговорити з ним. Тож, якщо можна, передай далі, що Роджера та Джона Пері шукають Ліра й Віл. Скажи…
Але тут духи — й діти, й дорослі — раптом повернулися й розлетілися хто куди, мов сухе листя, розкидане під поривом вітру. За мить довкола дітей виникла порожнеча, і невдовзі вони зрозуміли причину: згори залунали верескливі крики гарпій, і ось вони показалися із сутінку та, дихаючи смородом і б'ючи крилами, почали вигукувати щось глузливе.
Ліра відразу впала на землю та затулила руками вуха, а Віл, стиснувши в руці ніж, став на одне коліно над нею. Він побачив, що Тіаліс і Салмакія летять до них, однак вони все ще були далеко, і на декілька секунд хлопець залишився один на один зі зграєю гарпій, що кружляли над ним. Час від часу деякі з них злітали вниз, і Віл бачив, як їхні людські обличчя клацають зубами у повітрі, наче хапаючи якихось комах, та поливають його брудними глузливими словами. Здебільшого вони згадували його матір, і від цього серце хлопця тривожно стискувалося, проте частина його розуму залишалася спокійною та спостерігала, розраховувала, обмірковувала подальші дії. Жодна з гарпій не наважувалася наблизитися до ножа.
Щоб переконатися в цьому, Віл підвівся на ноги. Одна з гарпій — це могла бути їхня знайома, та, що називала себе «без імені» — змушена була різко звернути, тому що вона саме пірнала вниз, намірюючись пролетіти просто над його головою. Важкі крила незграбно вдарили по повітрю, але гарпія таки вхитрилася повернути ліворуч. Віл знав, що цілком міг би змахнути рукою з ножем та знести їй голову.