Роджер дуже хотів щось сказати, тож Ліра зупинилася.
— Саме це я хотів тобі повідомити! — прошепотів він. — Я казав усім мертвим, що ти прийдеш! Так само, як ти прийшла та врятувала дітей у Больвангарі! Я сказав їм: «Якщо хтось і здатен на це, то тільки Ліра». Їм хотілося мені повірити, але насправді я бачив: вони не вірили в це. По-перше, кожна дитина, котра сюди потрапляє, спочатку каже всім: «Я впевнена, що незабаром сюди прийде мій тато чи мама, й вони витягнуть мене звідси та повернуть додому». Якщо це не мама й не тато, то друзі або дідусь, проте вони вірять, що хтось неодмінно прийде. Однак цього ніколи не відбувається. Ось чому ніхто не вірив моїм словам, хоча я мав рацію!
— Так, — промовила Ліра. — Але я не змогла б зробити цього без Віла. Окрім мене, сюди прийшли Віл і шевалье Тіаліс із леді Салмакією. Я хотіла б так багато чого розповісти тобі, Роджере…
— А хто цей Віл? Звідки він?
Ліра почала розповідати, навіть не розуміючи, як при цьому змінилися її голос і вираз її очей. Вона розповідала про те, як вони познайомилися з Вілом і як він бився за магічний ніж, а Роджера, який, певна річ, помітив зміну в ній, дедалі більше охоплювали ревнощі, що їх відчуває мертвий щодо живого.
Тим часом Віл і галівесп'яни, що розташувалися неподалік, тихо розмовляли.
— Що ви збираєтеся робити далі? — спитав Тіаліс.
— Розрізати межу між світами й випустити мертвих. Ось для чого мені дали цей ніж.
Він ще ніколи не бачив на обличчях людей такого приголомшення — тим паче тих людей, думку котрих він нещодавно почав поважати. Вони декілька секунд сиділи мовчки, а потім шевальє сказав:
— Це все переверне шкереберть, це буде найбільший удар, що ми його можемо завдати Господу! Після цього він утратить усю свою владу.
— Він цього зовсім не чекає! — промовила леді Салмакія. — Це буде величезною несподіванкою!
— А що потім? — спитав Віла Тіаліс.
— Потім? Потім, мабуть, ми виберемося звідси самі та відшукаємо своїх деймонів. Не варто гадати, що буде потім, слід думати про зараз. Я нічого не казав духам на той випадок… на той випадок, якщо в нас це не вийде. І ви також мовчіть. Наразі я збираюся знайти світ, до якого можна буде перейти, але ж за мною спостерігають ці гарпії. Тож, коли бажаєте допомогти, вчинить щось, аби відвернути їхню увагу, поки я робитиму це.
Галівесп'яни відразу підняли своїх бабок у темряву, що кишіла гарпіями. Віл побачив, як величезні комахи безстрашно кинулися на них, наче гарпії були лише великими мухами, котрих вони могли схопити своїми щелепами. Він подумав, як ці яскраві створіння, мабуть, обожнюють блакить неба та дзеркало води, над яким можна нескінченно пурхати в пошуках мошок.
Хлопець узяв у руку ніж, однак у його вухах відразу почулися слова глузування щодо його матері, котрі кидали йому гарпії, і він зупинився та опустив ніж, намагаючись зробити розум чистим.
Він спробував ще раз, але результат був таким самим. Попри нещадну атаку галівесп'ян, гарпії в нього над головою звернули увагу на його дії та зняли галас: їх було так багато, що два нападники навряд чи могли зупинити їх усіх.
Що ж, нічого не вдієш, залишалося сприймати все таким, яким воно було. Тож Віл сів на землю та спробував вробити свій розум порожнім і розслабленим. Потім він знову підняв ніж.
Цього разу він відразу відшукав проріху в повітрі та зробив надріз — але з того боку був камінь. Він відчинив прохід у якесь місце, розташоване глибоко під землею.
Зачинивши вікно, хлопець зробив ще одну спробу, і знову ніж зустрів камінь. Таке вже траплялося раніше, проте Він усе одно відчув гостре розчарування.
Наступного разу він діяв не так, як раніше — уважно шукав кінчиком ножа відчуття резонансу, котре вказувало на те, що в новому світі ґрунт знаходиться на такому самому рівні, як у цьому. Але скільки він не шукав, відчуття залишалося тим самим: світу, до якого вони могли б перейти, не існувало, всюди був суцільний камінь.
Ліра відчула, що щось пішло хибно, відразу перервала бесіду з духом Роджера та підбігла до Віла.
— Що таке? — тихо спитала вона.
Хлопець повідомив їй про все, що сталося, та додав:
— Нам доведеться перейти до якогось іншого місця і спробувати прорізати прохід там. Але ці гарпії нам заважатимуть. Ти вже сказала духам, що ми замислили?
— Ні. Лише Роджеру, проте я наказала йому тримати це в таємниці. Він мовчатиме. О Віле, я так боюся! Може, ми ніколи звідси не вийдемо. Що, як ми застряли тут навіки?