— Ніж здатен різати камінь. Якщо треба, ми можемо прорити тунель. На це піде чимало часу, і я сподіваюся, що нам це не знадобиться, та, принаймні, це буде запасний варіант. Не хвилюйся.
— Гаразд, я спробую.
Але Віл виглядав дуже погано — його обличчя було спотворене болем, біля очей з'явилися темні кола, руки трусилися, а з пальців знову пішла кров. «Мабуть, він почувається нітрохи не краще, ніж я», — подумала Ліра.
Було зрозуміло, що без деймонів вони довго не протягнуть. Вона відчула, як її власний дух затремтів у тілі, притиснула руки до грудей, аби бодай трохи втамувати біль за Пантелеймоном.
Тим часом бідолашні духи тулилися до неї — особливо не бажали облишати її діти.
— Ти ж не забудеш нас, коли повернешся? — спитала одна дівчинка.
— Ні, — відповіла Ліра, — ніколи.
— Ти розповіси там, нагорі, про нас? — Обіцяю. Як тебе звати?
Але бідолашна дівчинка присоромлено мовчала: вона забула власне ім'я. Вона відвернулася, заховавши своє обличчя, а якийсь хлопець пояснив:
— Гадаю, краще це забути. Я також забув, яке в мене було ім'я. Дехто перебуває тут ще недовго і пам'ятає, як його звати, але деякі діти тут уже тисячі років. Вони не виглядають старішими від нас, однак майже все забули — за винятком, либонь, сонця та вітру. Цього ніхто не забуває.
— Так, — втрутився інший дух, — розкажи нам про них!
Дедалі більше дітей почали пошепки благати Ліру розповісти їм про речі, котрі вони пам'ятали — про небо, сонце та вітер, — і про ті, про котрі вони забули, скажімо, про те, як гратися. Ліра повернулася до Віла та прошепотіла:
— Що мені робити?
— Розповідай їм.
— Я боюся. Після того, що сталося біля муру — ті гарпії…
— Скажи їм правду. Ми відганятимемо гарпій.
Дівчинка з сумнівом на нього подивилася. Її нудило від якогось поганого передчуття, однак вона знову повернулася до духів, котрі юрбилися навколо них.
— Будь ласка! — шепотіли вони. — Ти тільки-но прийшла зі світу живих! Розкажи нам, ну ж бо! Розкажи нам про світ!
Неподалік стояло дерево — лише мертвий стовбур із жовтувато-білими, схожими на старі кістки гілками, що встромлювалися в холодне сіре повітря, — і позаяк Ліра погано почувалася та розуміла, що не зможе водночас іти й розмовляти, вона пішла до дерева, щоб сісти біля нього. Юрба духів розступилася перед нею та потекла слідом.
Коли вони підійшли до дерева, Вілу на руку приземлився Тіаліс і знаком показав, аби хлопець нахилився до нього вухом і послухав його.
— Гарпії повертаються, — промовив він, — їх стає дедалі більше. Тримай свій ніж напоготові. Ми з леді утримуватимемо їх, скільки зможемо, проте не виключено, що тобі доведеться битися.
Тихо, щоб не хвилювати Ліру, Віл розстебнув піхви та поклав руку на рукоятку ножа. Тіаліс знову злетів у повітря, і Ліра тим часом дійшла до дерева та сіла на один із його товстих коренів.
Довкола зібралося так багато мертвих, що Віл крикнув відійти назад та звільнити простір, але Роджеру він дозволив залишитися поруч — хлопець невідривно дивився на Ліру та прислухувався до кожного її слова. Тоді Ліра почала розповідь про світ, який вона знала. Вона розповіла, як вони з Роджером залізли на дах Коледжу Джордана і знайшли там грака зі зламаною лапкою, вони доглядали за ним, поки лапа не загоїлася і він знову міг літати; розповіла, як вони досліджували винні підвали, вкриті товстенним шаром пилу й павутиння, та випили трохи канарського чи токайського і сп'яніли. Дух Роджера слухав усе це та, гордий і сумний водночас, кивав і шепотів: «Так, так! Саме так воно й було!»
Потім Ліра розповіла духам про велику битву між міськими та дітьми випалювачів цегли.
Спочатку вона описала Клейбедс, намагаючись не забули жодної подробиці — широкі блідо-коричневі мийні канави, механізми, що підіймали нагору глину, печі, схожі на великі вулики з цегли. Вона розповіла про верби, що росли вздовж річки, описала їхнє сріблясте знизу листя, повідомила, що коли сонце світило на глину понад два дні, та починала розтріскуватися на великі охайні пластинки, розповіла, що вона відчувала, засунувши пальці у тріщину та повільно підіймаючи висушену пластину грязі, намагаючись не розламати її при цьому. Знизу глина все ще була вогкою й ідеально годилася для того, щоб кидати нею в людей.
Вона описала аромат, що стоїть у такому місці: дим із печей, запах гнилого листя та цвілі, що ним тхне від ріки, коли вітер віє з південного заходу, теплі пахощі печеної картоплі, яку зазвичай їдять випалювачі цегли, звук води, яка тече по водоводах у мийні канави, повільне низьке чмокання, котре лунає, коли ти намагаєшся витягти ногу з в'язкого бруду, та важкі вогкі ляпанці лопат по густій від глини воді.