Почувши це, Ліра сама відчула, як її сили відновилися — насправді цього й хотіла леді. Тож процесія знову вирушила в дорогу.
— Віле, — за декілька хвилин промовила Ліра, — ти чуєш шум вітру?
— Так, чую, — відповів хлопець, — але я не відчуваю його. А ще я можу сказати тобі дещо про цю діру під нами. Вона чимось схожа на вікна, що я їх прорізаю, в неї також € крайки. Ці крайки є особливими: одного разу відчувши їх, ти вже ні з чим їх не сплутаєш. Так от, я знаю, що там, де скеля обривається в темряву, розташований саме такий край. Але там, унизу, не просто ще один світ, схожий на всі інші, — він вирізняється. Мені це не подобається, і я хотів би зачинити цей прохід.
— Ти й сам зачиняв не всі вікна, котрі створював.
— Так, бо іноді в мене не було можливості це зробити. Проте я знаю, що їх завжди слід зачиняти — якщо цього не робити, станеться щось погане. А таке велике… — хлопець, не повертаючи голови, вказав рукою на провалину. — Щось тут не так, і я знаю, що має трапитися якась жахлива річ.
Неподалік від них відбувалася ще одна бесіда: шевальє Тіаліс тихо розмовляв із духами Лі Скоресбі та Джона Пері.
— Джоне, я правильно тебе зрозумів? — промовив Лі. — Ти кажеш, що нам не слід виходити до верхнього світу? Та кожна частинка мене аж тремтить, прагнучи знову приєднатися до решти живого всесвіту!
— Я відчуваю те саме, — відповів батько Віла. — Але я гадаю, що якби ті з нас, котрі в житті часто билися, погодилися почекати, ми могли б узяти участь у битві на боці лорда Ізраеля. І якщо ми оберемо для цього слушну мить, наш удар може стати вирішальним.
— Але ж ви духи! — не спромігся стримати свого скепсису Тіаліс. — Як ви можете битися?
— Ми неспроможні зашкодити живим істотам, це так. Однак армія Ізраеля битиметься також із іншими створіннями.
— Ти маєш на увазі тих примар? — здогадався Лі.
— Саме так. Вони нападають на деймонів, так? А наших деймонів уже не існує. Лі, я гадаю, нам варто спробувати.
— Що ж, друже, я з тобою.
Дух Джона Пері звернувся до шевальє:
— Пане, я розмовляв із духами людей вашої раси й дещо знаю про вас. Чи доживете ви до тієї миті, коли ми знову побачимо світ? А якщо ні, то чи приєднаєтесь ви до нас, уже як Дух?
— Так, наше життя коротке порівняно із вашим — мені залишилося тільки декілька днів, а леді Салмакії, мабуть, трохи більше, — відповів шевальє Тіаліс. — Але завдяки діям цих дітей наше вигнання у вигляді духів уже не буде довічним. Я пишаюся тим, що допоміг їм.
Вони рушили далі. А жахлива прірва все зяяла поруч із ними, і Ліра думала: «Досить зробити один хибний крок, наступити на хиткий камінь чи послизнутися, й безодня підхопить тебе у свої обійми. Ти летітимеш доти, доки не вмреш від голоду, але найгірше те, що й після цього твій бідолашний дух довічно падатиме цією бездонною прірвою, знаючи, що ніхто йому не допоможе та не подасть рятівної руки…»
Це було б набагато гірше, ніж той сірий мовчазний світ, котрий вони залишили!
Від цієї думки зі свідомістю дівчинки сталося щось дивовижне: вона відчула запаморочення та похитнулася. Віл був попереду неї, надто далеко, щоб можна було схопитися за нього, проте поруч був Роджер, і на мить у серці дівчинки спалахнув проблиск надії, навіть упевненості, що все буде гаразд. Таке колись уже траплялося: вони йшли по даху Коладжу Джордана, і вона так само подивилася вниз та відчула Запаморочення, але хлопець підхопив її…
Вона гордовито подивилася на Роджера — все залишилося як раніше, він поруч, і вона не буде хапатися за камені, наче комаха…
Але тут хлопчик прошепотів:
— Ліро, обережніше! Пам'ятай, що ти, на відміну від нас, жива…
Тут події наче уповільнилися, однак Ліра вже нічого не могла вдіяти: з-під її ніг вислизнув камінь, і вона безпомічно слизнула вниз. Першої миті вона відчула роздратування, потім їй стало смішно: яка дурість! Набуваючи швидкості, дівчинка разом із каменями покотилася вниз, до краю прірви, і всередині неї залишився тільки смертний жах: вона впаде! її вже нічого не зупинить, надто пізно…
Її тіло стиснулося. Вона не бачила, що духи кинулися вслід за нею, намагаючись підхопити її — дівчинка пролітала крізь них, наче камінь крізь туман. Вона не чула, що Віл вигукує її ім'я — так голосно, що вся прірва здригається. Усе її єство стало вихором ревучого страху, і навіть духи не витримали цього видовища: вони прикрили очі та хором заволали.
Віл, прикутий страхом до землі, дивився, як Ліра котиться далі й далі. Він знав, що нічого не може зробити, та знав, що не повинен відводити очей. Він не чув свого відчайдушного крику так само, як не чула його Ліра. Залишилося дві секунди… секунда… Й ось вона вже на краю, однак не зупиняється, а падає далі…