— Що робити з пані Кольтер? — поцікавився африканець.
Лорд Ізраель почухав потилицю.
— Гадаю, її не варто турбувати, — відповів він. — Дайте їй спокій і по змозі захищайте її. Хоча… Можливо, я поводжуся з нею несправедливо. Хай там що вона робила у своєму житті, вона ніколи не припиняє дивувати мене… Отже, всі ми знаємо, що й навіщо ми повинні робити: маємо захищати Ліру доти, доки вона не відшукає свого деймона й не сховається. Не виключено, що наша республіка існує лише для того, щоб надати їй підтримку в цій справі. Що ж, зробімо все, що від нас залежить.
Пані Кольтер лежала в ліжку лорда Ізраеля в сусідній кімнаті. Почувши голоси, вона поступово прокинулася від свого неглибокого сну, але відчула, що відпочинок не дав їй полегшення.
Її деймон сидів біля неї, однак їй не хотілося наближуватися до дверей: вона бажала просто чути голос лорда Ізраеля, і слова взагалі-то не мали значення. У неї промайнула думка, що вони обоє приречені — як і всі інші.
Нарешті вона почула, як двері сусідньої кімнати зачинилися, підвелася та вийшла в тепле світло гасової лампи.
— Ізраелю… — промовила вона.
Деймон чоловіка тихо заричав, і золотава мавпа пригнула голову, щоб продемонструвати миролюбні наміри. Лорд Ізраель скручував велику малу й навіть не повернувся на голос.
— Ізраелю, що станеться з нами всіма? — сівши на стілець, спитала жінка.
Лорд Ізраель натиснув указівними пальцями собі на повіки, його обличчя від смертельної втоми нагадувало маску. Він сів й обперся підборіддям об лікоть. Їхні деймони не рухалися: мавпа застигла на спинці стільця, а сніжний барс сидів поруч із лордом Ізраелем та не моргаючи, пильно, не відводячи очей, дивився на жінку.
— Ти нічого не чула? — запитав він.
— Щось чула. Я не могла заснути, але не прислуховувалася до вашої бесіди. Хтось знає, де наразі Ліра?
— Ні.
Він усе ще не відповів на перше запитання пані Кольтер, і наскільки вона знала цього чоловіка, не збирався цього робити.
— Нам слід було одружитися, — промовила вона, — та виховувати її разом.
Ця репліка була для лорда Ізраеля такою неочікуваною, що він декілька разів блимнув очима. Його деймон ледь чутно заричав — майже замурчав — та улігся в тій позі, у якій традиційно зображують сфінксів. Лорд Ізраель мовчав.
— Для мене нестерпна навіть думка про забуття, Ізраелю, — повела далі пані Кольтер. — Краще що завгодно, ніж це. Раніше я думала, що довічні тортури були б гіршою долею, набагато гіршою… Але позаяк ти залишатимешся у свідомості, то краще вже нескінченний біль, ніж абсолютна порожнеча, довічна відсутність почуттів та цілковита темрява, чи не так?
Роль лорда Ізраеля в цій сцені полягала лише в тому, щоб слухати. Його очі були прикуті до жінки, і він демонстрував глибоку увагу — потреби відповідати не було. Пані Кольтер продовжила:
— Того дня, коли ти так несхвально говорив про Ліру та про мене… Я гадала, що ти її ненавидиш. Я могла б зрозуміти твою ненависть до мене — сама я ніколи тебе не ненавиділа, але зрозуміла б тебе… Проте мені була незрозуміла причина твоєї ненависті до Ліри.
Лорд Ізраель повільно відвів погляд, однак потім знову подивився на жінку.
— Я пам'ятаю, як тоді, на вершині гори на Свольбарді, перед тим, як залишити наш світ, сказав дещо дуже дивне, — вела далі вона. — Ти сказав: «Ходімо зі мною, й ми назавжди знищимо Пил». Пам'ятаєш? Але ж ти не збирався того робити! Ти мав на увазі цілком протилежне, хіба не так? Зараз я це розумію. Чому ти не сказав мені тоді, що ти замислив? Чому не сказав, що насправді збираєшся зберегти Пил? Ти міг би повідомити мені правду…
— Я хотів, аби ти пішла зі мною, — тихим сиплим голосом промовив лорд Ізраель, — і мені здавалося, що ти віддала перевагу брехні.
— Я так і думала, — прошепотіла жінка, їй не сиділося на місці, проте бракувало сил на те, щоб підвестися. На мить вона відчула слабкість, в голові її запаморочилося, усе ніби від'їхало кудись, але за декілька секунд усі її чуття поновилися, і вона побачила, що нічого не змінилося.
— Ізраелю, — пошепки мовила вона.
Золотава мавпа простягла руку й несміливо торкнулася сніжного барса. Лорд Ізраель мовчки спостерігав за тим, що відбувається, і його Стелмарія не ворухнулася, але її очі не відривалися від пані Кольтер.
— О Ізраелю, що з нами буде? — знову спитала та. — Чи це кінець усьому?