— Ліворуч! Ліворуч! — донеслося із синього яструба, і діти відразу повернули. Темряву розідрала блискавка, і за коротку мить Віл встиг побачити праворуч від них купу людей у світло-сірих обладунках, шоломах і масках. За чоловіками бігли їхні вовки-деймони. На вояків заюшив потік бабок, і вони піддалися: їхні гвинтівки нічого не були варті проти галівесп'ян. Маленькі наїзники підлітали на своїх комахах, перестрибували на солдатів, знаходили вістрям шпори незахищену руку чи шию і відразу поверталися на бабку, що залишалася поруч. Вони пересувалися так швидко, що встежити за ними було неможливо, й охоплені панікою солдати розвернулися та побігли геть.
Але в цю мить за спинами дітей пролунав тупіт, і вони розпачі озирнулися: на них галопом насувалися вже бачені ними раніше вершники, і в руках деяких із них з'явилися сітки — вершники крутили їх над головою та ловили бабок, аби змахнути сіттю, наче батогом, і вдарити нею по землі, розтрощуючи комах.
— Сюди! — пролунав голос мадам Оксентіль. — Пригніться!
Вони так і зробили й відчули, що земля під ними труситься — може, від ударів копит? Ліра підвела голову, відкинула з очей мокре волосся та побачила не лише коней, а й ще декого.
— Йорику! — вигукнула вона, із радості скочивши на ноги. — Сюди, Йорику!
Віл відразу повалив її на землю — окрім Йорика Бернісона, на них швидко насувався великий загін його ведмедів. Над дітьми з'явилося обличчя ведмежого короля, котрий риком віддавав своїм підлеглим накази обійти ворога ліворуч та праворуч і затиснути його у кліщі.
Потім Йорик легко, наче обладунки важили не більше від його смуху, повернувся до Віла з Лірою, котрі саме підводилися.
— Йорику, ззаду! В них сіті! — вигукнув Віл.
Вершники були вже за декілька кроків від них.
Не встиг ведмідь повернутися, а в повітрі вже свиснула сітка, і за мить Йорик уже був закутаний у павутиння, міцніше від сталі. Він заревів і підвівся, замахнувшись пазурами на вершника, однак сітка витримала, і хоча кінь заіржав та налякано позадкував, Йорик не зміг виплутатися з тенет.
— Йорику! — вигукнув Віл. — Не рухайся, я зараз!
Поки вершник порався зі своїм конем, хлопець по калюжах кинувся вперед і наблизився до Йорика саме тієї миті, коли поруч з'явився ще один вершник і в повітрі свиснула друга сітка.
Але Віл не втратив самовладання: замість того, щоб шалено вириватися та заплутатися ще міцніше, він спокійно дочекався, поки сітка не опуститься на нього, й за декілька секунд прорізав її. Сітка впала на землю, а Віл підскочив до Йорика та, лівою рукою намацуючи тенета, правою почав їх розрізати. Величезний ведмідь стояв нерухомо, а хлопець закружляв довкола нього, звільняючи його від пут.
— Можеш іти! — відстрибуючи, повідомив Віл, і тієї самої миті Йорик стрімко помчав на найближчого до них коня. Над головою вершника виблиснула занесена для удару щабля, проте хоча він в останню мить свого життя таки влучив у шолом супротивника, ефекту від цього не було жодного. В обладунках Йорик Бернісон важив майже дві тонни, і за секунду кінь і вершник були розчавлені та відлетіли вбік, й непошкоджений Йорик відновив рівновагу, оглянувся, обрав найкращий шлях та проревів дітям:
— На спину! Швидше!
Першою на нього скочила Ліра, за нею Віл. Вони стиснули колінами холодне залізо та наступної миті відчули потужний ривок — це Йорик зрушив із місця.
У них за спинами інші ведмеді вели бій із незвичайними вершниками. Ведмедям допомагали галівесп'яни — від їхніх уколів коні миттєво шаленіли. Над головами дітей промайнула леді на синьому яструбі та прокричала:
— Ідіть прямо вперед! До дерев у долині!
Йорик вибіг на невеликий пригір і зупинився. Перед ними починався нерівний положистий спуск до гайка, що ріс приблизно за чотириста метрів попереду. Десь за лісочком гупала батарея важких гармат, посилаючи снаряд за снарядом, окрім того, хтось пускав у небо освітлювальні ракети, котрі спалахували трохи нижче від хмар і потім повільно опускалися донизу, забарвлюючи дерева в холодне зелене тло.
За контроль над гайком точилася запекла, але майже невидима битва — десь півтори сотні примар насідали на невеличку групу духів. Щойно Віл із Лірою побачили дерева, вони відразу зрозуміли, що саме там перебувають їхні деймони й що коли вони не потраплять туди якомога швидше, деймони загинуть. Щохвилини біля дерев з'являлося дедалі більше примар — потік райдужних створінь вливався в долину з невисокої гори, розташованої праворуч. Тепер Віл і Лііра бачили їх досить чітко. На схилі гори пролунав потужний вибух, і земля затруся, підкинувши в повітря камені та грудки ґрунту. Ліра вигукнула, а Віл схопився за груди.