— Тримайтеся! — пророкотав Йорик і кинувся вперед.
Високо в повітрі одна за одною спалахнуло декілька ракет, і все довкола освітилося ще яскравіше. Вибухнув ще один снаряд, цього разу значно ближче до них, і діти відчули на обличчях ударну хвилю, а за мить — уколи камінців і землі. Йорик не зупинявся ні на мить, однак Вілу й Лірі було вельми важко втримуватися: смух був недосяжним для їхніх пальців, тож їм доводилося стискувати закуту в броню спину ведмедя колінами, але ця спина була такою широкою, що обоє вони почали зісковзувати.
Поруч вибухнув іще один снаряд, проте Йорик, здавалося, зовсім не помітив цього.
— Дивіться! — вигукнула Ліра. Показуючи на щось у небі.
До освітлювальних ракет наближалося з десяток відьом, вони несли з собою рясні гілки з великими листками. Наблизившись до ракет, відьми захопили їх гілками та швидко погнали униз. За мить гай уже був занурений у темряву, і гармати більше не бачили свою ціль.
І ось дерева вже за декілька метрів від них. Віл і Ліра відчували, що їхні відсутні частинки десь дуже близько, і хвиля збудження та надії в них перемішалася зі страхом: лісочок ряснів примарами, й одного погляду на них було досить, аби відчути біля серця нудотну слабкість.
— Вони бояться ножа, — пролунав із повітря голос, і король ведмедів зупинився так різко, що Віл і Ліра злетіли з його спини.
— Лі! — вигукнув Йорик. — Лі, друже, що відбувається? Ти ж мертвий, із ким я розмовляю?
— Йорику, старий товаришу, ти багато чого не знаєш, але зараз нема часу розмовляти. Примари не бояться ведмедів, тож тепер наша черга. Ліро, Віле, йдіть за мною. Хлопче, піднеси ніж…
Синій яструб знову всівся на Лірин кулак, і сивоволоса жінка промовила:
— Не гайте жодної секунди — відшукавши своїх дей-монів, відразу тікайте! Наближується нова небезпека.
— Дякую, леді! Дякую всім вам! — вигукнула Ліра, і наступної секунди птах злетів у повітря.
Віл нечітко бачив біля себе тьмяний дух Лі Скоресбі, котрий спонукав дітей швидше бігти до гаю, але спочатку їм слід було попрощатися із Йориком Бернісоном.
— Йорику, любий, слова тут зайві — просто дякую тобі!
— Спасибі, королю Йорик, — промовив Віл.
— Часу немає, тож біжіть! — проревів ведмідь і підштовхнув їх лапою в обладунках.
Віл услід за духом Лі Скоресбі пірнув у кущі, прорізаючи собі шлях ударами ножа. Під деревами майже нічого не було видно, і просування ускладнювала гра сплутаних тіней.
— Тримайся за мене! — крикнув хлопець Лірі й тут же зойкнув — його щоку розпорола гілка ожини.
Повсюди навколо них щось рухалося, шуміло та билося. Тіні смикалися туди-сюди, наче гілки на сильному вітрі. Либонь, це були духи — діти відчували вже добре знайомі їм м'які удари холоду та чули звідусіль голоси:
— Сюди!
— Ліворуч!
— Швидше — ми стримуємо їх!
— Уже недалеко!
А потім почувся голос, котрий Ліра так добре знала й так любила:
— Швидше, Ліро, швидше!
— Пантелеймоне, любий, я тут!
Вона кинулася в темряву, трясучись і ридаючи, а Віл тим часом обривав батоги плюща та батував ожину і кропиву. Збуджені голоси духів довкола них підбадьорювали їх та попереджали про небезпеку.
Проте примари також відшукали свою ціль і тепер потоком лилися вперед крізь сплетіння кущів, коренів і гілок, не зустрічаючи ніякого опору. Здавалося, вони ось-ось заполонять середину гаю — плацдарм, де й досі тримали оборону духи під командуванням Джона Пері.
І Віл, і Ліра тремтіли від слабкості, страху, виснаження й болю, але про те, щоб зупинитися, не могло бути й мови. Ліра почала голими руками відривати гілки ожини, Віл безупинно рубав зарості хрест-навхрест, а битва тіней довкола них ставала дедалі запеклішою.
— Сюди! — крикнув Лі. — Бачите? Біля того великого каменя!
Там підстрибували на місті два коти, батуючи повітря пазурами та наповнюючи ліс шипінням. Звичайно, це були їхні деймони, і у Віла промайнула думка, що він легко впізнав би свого — але часу на це не було: із тіні під деревом вислизнула примара просто до котів.
Віл перестрибнув через останню перешкоду — повалене дерево — та без щонайменшого опору занурив ножа в мерехтливе повітря. Його рука ураз оніміла, однак він закусив губу та стиснув кулак довкола рукоятки, і зросток туману миттєво розтанув у мороці.