Поки Ліри не було, в Коледжі Джордана, Англії та всьому світі відбувалися вельми важливі події. Здавалося, влада Церкви спочатку значно посилилася — було прийнято чимало брутальних законів, — але потім так само швидко послабшала: до влади в Магістраті, скинувши фанатиків, прийшли значно ліберальніші фракції. Генеральне Облаткове братство було розпущено, а Консисторський Суд Благочестя втратив голову та перебував у стані сум'яття.
Після короткого, проте дуже бурхливого періоду змін усі коледжі Оксфорда знову поверталися до старовинних ритуалів і граніту науки. Утім, щось минуло безповоротно: було вкрадено цінну колекцію срібних речей, що належала Ректорові, зникли деякі слуги, котрі працювали в коледжі все життя. Щоправда, служка Ректора Казенс нікуди не подівся, і Ліра вже готувалася відчути на собі його ворожість і зневагу — вони були ворогами, скільки вона себе пам'ятала. І коли він тепло привітав її та обома своїми долонями стиснув руку дівчини, вона була вражена в саме серце. Як він міг так змінитися?
Упродовж обіду Ректор і пані Ганна жваво обговорювали те, що трапилося за відсутності Ліри, і вона слухала їх, упадаючи то в сум, то в подив, то в замішання. Коли ж вони перейшли до вітальні та приступили до кави, Ректор промовив:
— А тепер, Ліро, ми хотіли б послухати тебе. Нам не відомо, де ти була, але ти, безперечно, бачила багато цікавого та важливого. Не хочеш розповісти нам про те, що ти пережила?
— Хочу, — відповіла дівчина, — однак не про все відразу, Я й досі не розумію щось із того, що я бачила, а інші події змушують мене тремтіти та плакати, але я обіцяю все вам розповісти. Проте ви також повинні пообіцяти мені дещо.
Ректор подивився на сивоволосу леді з деймоном-мавпою на колінах, і Ліра побачила, що вони обмінялися вкрай здивованими поглядами.
— І що саме? — спитала пані Ганна.
— Ви повинні пообіцяти, що повірите мені, — серйозно промовила Ліра. — Я знаю, що далеко не завжди казала правду, і в деяких місцях я могла залишитися живою, лише брешучи та вигадуючи різноманітні історії. Тож я знаю, якою я була раніше, і знаю, що ви це знаєте, але те, через що я пройшла насправді, є надто важливим для мене, і якщо ви збираєтесь повірити лише половині того, що я вам скажу, я не стану розповідати вам нічого. Отже, я обіцяю казати правду, якщо ви дасте обіцянку повірити їй.
— Гаразд, я обіцяю, — погодилась пані Ганна.
— Я теж, — сказав Ректор.
— Знаєте, про що я шкодую більше за все? — спитала Ліра. — Мені шкода, що я втратила вміння читати алетіометр. О, Ректоре, воно просто прийшло до мене невідомо звідки, а потім там само невідомо чому залишило мене! Колись я вміла це робити так гарно — вміла переміщатися вниз і вгору по значеннях, бачити зв'язок між ними. Це було схоже на… — дівчина посміхнулася та повела далі: — на мавпу на дереві, так швидко я вміла його читати. І раптом усе це кудись поділося. Я не розуміла сенсу того, що мені показував алетіометр, навіть не пам'ятала нічого, крім основних значень, — скажімо, я й досі пам'ятаю, що якір означає надію, а череп — смерть, але це й усе. А всі тисячі значень… я втратила їх розуміння.
— Ні, не втратила, Ліро, — промовила пані Ганна. — Відповідні книжки й досі є в бібліотеці Бодлі, і ніхто не заважає тобі вивчати їх.
Пані Ганна сиділа навпроти Ректора в одному з крісел біля каміна, а Ліра розташувалася на дивані між ними. Кімната була освітлена лише лампою, що висіла над стільцем Ректора, однак її вистачало, щоб Ліра добре бачила обличчя своїх співрозмовників. Наразі дівчина піймала себе на тому, що розглядає обличчя жінки: воно було добрим, проникливим і мудрим, але зрозуміти думки пані Ганни було анітрохи не легше, ніж читати алетіометр.
— Ну що ж, Ліро, — сказав Ректор, — ми повинні подумати про твоє майбутнє.
Ці слова змусили дівчину здригнутися, однак вона опанувала себе й сіла рівно.
— Весь той час, поки мене не було, — почала вона, — я жодного разу про це не думала. Я думала лише про те, що відбувалося в ту мить, в той день. Багато разів у мене навіть виникала думка, що в мене зовсім не буде майбутнього. А тепер… Я раптом зрозуміла, що в мене попереду ще ціле життя, але й гадки не маю, що з ним робити — це ніби мати алетіометр, однак не знати, як його читати. Гадаю, мені доведеться працювати, проте де саме? Імовірно, мої батьки — багаті люди, але я впевнена, що вони не подумали про те, що можна було б відкладати гроші для мене, та в кожному разі мені здається, що вони вже розтратили своє багатство, тож навіть якби в мене було законне право претендувати на щось, це «щось» було б просто мізерним. Ректоре, я не знаю, що мені робити. Я повернулася до Коледжу Джордана, тому що колись це був мій дім, і мені більше нема куди йти. Гадаю, король Йорик Бернісон дозволив би мені жити на Свольбарді, а Серафіна Пеккала — разом із її відьмацьким кланом, але я не ведмідь і не відьма, і хай там як я їх люблю, ті місця не для мене. Можливо, мене взяли б цигани… Однак насправді я не знаю, що мені робити далі. Я наче заблукала в житті.