Але лорд Ізраель не став затримуватися у залі — на дальньому його кінці охоронець відчинив важкі подвійні двері та пропустив їх на платформу біля залізниці. На них чекали антаричний локомотив і невеликий закритий вагон.
Машиніст уклонився, а його коричнева мавпа-деймон, побачивши золотавого деймона пані Кольтер, сховалася за ноги чоловіка. Лорд Ізраель щось сказав машиністові та жестом запросив своїх супутників сідати у вагонетку, котра, як і підземний зал, була освітлена світними кристалами на срібних бра, прикріплених до панелей із червоного дерева.
Щойно лорд Ізраель зайняв своє місце у вагонетці, потяг м'яко вирушив, слизнув уздовж платформи, увійшов до тунелю і різко набрав швидкості. Лише перестук коліс на гладких рейках свідчив про те, що вони кудись рухаються.
— Куди ми ідемо? — спитала пані Кольтер.
— До арсеналу, — стримано відповів лорд Ізраель, відразу відвернувся й тихо заговорив з ангелом.
Пані Кольтер звернулася до лорда Роука:
— Мілорде, а ваших агентів завжди посилають на завдання парами?
— Чому ви питаєте?
— Просто з цікавості. Коли ми з деймоном познайомилися з галівесп'янами в печері, то мене дуже вразило те, як вправно вони б'ються і як швидко ухвалюють рішення.
— А чому вразило? Ви не очікували, що люди такого розміру можуть бути вправними бійцями?
Відчувши у словах лорда Роука величезну гордовитість, жінка холодно на нього подивилася.
— Ні, не очікували, — відповіла вона. — Я гадала, ми легко з вами впораємося, але перемога була на вашому боці. Я визнаю свою помилку. Проте чи завжди ви б'єтеся парами?
— Хіба ви з вашими деймонами не складаєте пару? Ви очікували, що ми заздалегідь надамо вам перевагу? — промовив галівесп'янин, і його зарозумілий погляд, чудово видимий у м'якому світлі кристалів, застеріг пані Кольтер від подальших розпитувань.
Вона скромно опустила очі та решту шляху мовчала.
Минуло декілька хвилин. Жінка відчувала, що потяг везе їх донизу, ще глибше до осердя гори. Важко було сказати, наскільки далеко вони заглибилися, але приблизно за чверть години від початку поїздки вагонетка стала вповільнювати хід. Вони під'їхали до платформи, освітленої надзвичайно яскравими як після темряви тунелю антарични-ми ліхтарями.
Лорд Ізраель відчинив двері, і вони увійшли до приміщення, такого паркого та пропахлого сірою, що пані Кольтер ледь не задихнулася. Повітря дзвеніло від ударів могутніх молотів та пронизливого виску заліза по каменю.
Охоронець зачинив за ними двері на платформу, і шум наче подвоївся, а спека хвилею вдарила їм в обличчя. Спалах палючого світла змусив їх прикрити очі долонями; лише на Ксафанію, здається, не діяв цей шалений напад звуку, світла та температури. Коли чуття пані Кольтер пристосувалися до цієї атмосфери, вона з цікавістю озирнулася.
У своєму світі вона вже бачила горна та металообробні заводи, але найбільший із них виглядав би тут як сільська кузня. Молоти розміром із будинок за мить підносилися до далекої стелі, аби метнутися донизу та одним ударом розплющити залізний брус діаметром зі стовбур дерева, змусивши, здавалося, здригнутися всю гору. Із проходу в кам'яній стіні витікала річка сірчаного розплавленого металу. Час від часу її загачували адамантові ворота, і вируюча сяюча рідина через канали та шлюзи розходилася по незліченних виливницях, аби у хмарі пекельного диму затвердіти та охолонути. Велетенські валки та прокатні стани різали, пресували та згинали листи заліза завтовшки з дюйм так, ніби це був цигарковий папір, а потім страшенні молоти знов і знову розплющували його, накладаючи метал на метал із такою силою, що окремі шари перетворювалися на одне ціле.
Якби Йорйк Бернісон побачив усе це, навіть він змушений був би визнати, що ці люди знаються на металі. Пані Кольтер була дилетантом, тож вона лише дивилася та дивувалася. Тут просто неможливо було розмовляти, та ніхто й не намагався. Лорд Ізраель жестами запросив своїх супутників пройти за ним до ґратчастого містка, підвішеного над величезним підземним кар'єром, у якому шахтарі за допомогою заступів і кайл вирубували яскравий метал із материнської породи.
Вони пройшли містком та довгим тунелем із кам'яними стінами, зі стелі якого звисали дивних кольорів сталактити. Поступово удари та виск металу стали затихати, і пані Кольтер відчула, як у її розпалене спекою обличчя дмухнув прохолодний вітерець. Кристали, що освітлювали їхній шлях, не були ні вбудовані в колони, ні прилаштовані до бра — вони просто були розсипані по підлозі. Джерел тепла тут не було, тож поступово людям знову стало холодно. Нарешті вони вельми несподівано, як на пані Кольтер, вийшли у нічне повітря.