Ліра обміркувала цю думку. Вона добре пам'ятала той жахливий крик болю, що його видала пані Кольтер, конвульсії, які трусили її тіло, марення, що миттєво почалося в золотавої мавпи після того, як у кров жінки потрапила отрута… І це була лише подряпина, про що за декілька хвилин по тому, в іншому світі, нагадав її матері лорд Роук. Тож Віл змушений буде поступитися та робити те, що йому скажуть галівесп'яни.
— Утім, припустімо, вони вважають, що він відмовиться, — сказала дівчинка. — Припустімо, вони мають його за безжальне чудовисько, котре просто холодними очима дивитиметься, як ми вмираємо. Можливо, Вілу краще спробувати зробити так, аби його вважали саме таким.
Дівчинка взяла з собою алетіометр, і було вже досить світло, щоб роздивитися його циферблат, тож вона розгорнула свій улюблений інструмент та поклала його собі на коліна. Потроху вона поринула в той транс, у якому їй зазвичай відкривалися численні шари значення та найзаплутаніше павутиння зв'язків між ними. Її пальці шукали символи, а розум тим часом добирав слова: «Як можна позбутися маленьких шпигунів?»
За мить стрілка почала швидше, ніж будь-коли раніше, смикатися туди-сюди — її рухи були такими різкими, що Ліра спочатку злякалася, що може прогледіти деякі ривки та зупинки. Але якась частина її свідомості уважно стежила за ними й відразу ловила значення того чи того руху.
Алетіометр повідомляв їй: «Не намагайтеся цього зробити, бо від них залежить ваше життя».
Це було несподіванкою, до того аж ніяк не приємною. Але Ліра не зупинилася на цьому та поставила нове запитання: «Як ми можемо потрапити до країни мертвих?»
Відповідь була такою: «Спускайтеся. Слухайтеся ножа. Ідіть уперед. Слухайтеся ножа».
Нарешті дівчинка невпевнено спитала: «Чи правильним є те, що ми збираємося зробити?»
«Так», — миттєво відповів алетіометр.
Ліра позіхнула, виходячи із трансу, та заправила волосся за вуха, обличчям і плечима відчуваючи перше тепло сонця. Світ, у якому вони перебували, також прокидався: заворушилися комахи, а сухі стеблинки, що росли на гребені дюни, почали хитатися під легким вітерцем.
Дівчинка загорнула алетіометр і повернулася на те місце, де спав Віл. Аби нажахати галівесп'ян, Пантелеймон набув вигляду найбільшої із тварин, у яких він міг утілюватися — лева, — але на шевальє це, здається, зовсім не справило враження. Він сидів над магнітним резонатором, щось передаючи в ефір, і коли він закінчив, Ліра спитала його:
— Ви розмовляли з лордом Ізраелем?
— Із його представником, — відповів Тіаліс.
— Ми не підемо до нього.
— Саме це я йому повідомив.
— І що він відповів?
— Його слова призначені для моїх вух, а не для твоїх.
— То й нехай, — промовила дівчинка. — А ви одружені з леді Салмакією?
— Ні. Ми лише колеги.
— У вас є діти?
— Немає.
Відповідаючи дівчинці, Тіаліс продовжував пакувати магнітний резонатор. Коли він завершив це, леді Салмакія, що прокинулася, дуже граціозно підвелася із заглиблення, котре вона вирила у м'якому піску. Бабки все ще спали на своїх прив'язях зі шнура завтовшки як павутиння, їхні крила були покриті краплинками роси.
— У вашому світі є великі люди, чи вони всі малі, як ви? — спитала Ліра.
— Ми можемо впоратися з великими людьми, — не дуже люб'язно відповів Тіаліс і відійшов, аби переговорити з леді. Вони розмовляли надто тихо, щоб Ліра могла їх почути, але вона з задоволенням спостерігала, як маленькі люди вмиваються росою з піщаного очерету. Дівчинка подумки звернулася до Пантелеймона: «Уяви собі краплі води розміром із кулак! Мабуть, для них вода виглядає зовсім іншою, ніж для нас, і їм важко увійти в неї — поверхня краплі є для них чимось на кшталт оболонки надувної кульки». «Не забувай, що я можу ставати твариною, навіть меншою від них», — так само подумки відповів дівчинці деймон.
Вона подивилася на Віла й побачила, що хлопець прокидається. Перше, що він зробив, це озирнувся в пошуках галівесп'ян, котрі відразу припинили свою розмову й почали уважно за ним стежити.
Хлопець перевів погляд на Ліру.
— Я хочу дещо сказати тобі, — повідомила дівчинка. — Іди сюди…
— Якщо ви хочете віддалитися від нас, — пролунав чіткий голос Тіаліса, — ви повинні залишити ніж. Утім, можете розмовляти тут.
— Хіба ми не можемо побути наодинці? — обурено вигукнула Ліра. — Ми не бажаємо, щоб ви почули нашу розмову!
— То йдіть, але залиште ніж.
У полі зору більш нікого не було, а галівесп'яни, безперечно, не змогли б скористатися ножем. Віл пошукав у рюкзаку, дістав звідти флягу з водою та два м'ятних тістечка, подав одне з них Лірі й разом із нею пішов схилом дюни.