— Я спитала алетіометр, — повідомила йому дівчинка, — і він сказав, що нам не слід утікати від галівесп'ян, бо вони незабаром урятують нам життя. Тож нам слід примиритися з їхньою присутністю.
— Ти сказала їм, що ми збираємося зробити?
— Ні! І не скажу — щойно вони за допомогою цього їхнього приладу перекажуть це лордові Ізраелю, він прилетить сюди й зупинить нас. Отже, ми нічого не скажемо їм, а просто робитимемо те, що задумали.
— До речі, вони шпигуни, — зауважив Віл, — отже, добре вміють ховатися та підслуховувати. Тож, мабуть, нам краще зовсім не згадувати про наші наміри. Ми знаємо, куди збираємося, а коли вони побачать, що ми прорізаємо вікно, то змушені будуть просто піти за нами.
— Зараз вони нас не чують — надто велика відстань. Віле, я також питала алетіометр, як туди потрапити. Він лише сказав: «Слухайтесь ножа».
— Отже, нібито все легко? — промовив хлопець. — Але я впевнений, що насправді це не так. Знаєш, що сказав мені Йорик?
— Не знаю. Коли ми прощалися, він лише сказав, що все це буде дуже складно для тебе, але, на його думку, ти впораєшся. Проте він не повідомляв мені ніяких подробиць…
— Ніж зламався тому, що я подумав про свою матір, — пояснив Віл. — Отже, я мушу зовсім не думати про неї. Але… Це як коли хтось каже тобі: «Не думай про крокодила», однак саме тому, що тобі це сказали, ти нічого не можеш із собою вдіяти й постійно думаєш про нього…
— Проте минулої ночі ти зробив вікно, й нічого не сталося, — сказала Ліра.
— Так… Та може, річ у тому, що я був дуже втомлений. Що ж, побачимо. Просто слухатися ножа, кажеш?
— Прилад сказав лише це.
— То ми могли б вирушити прямо зараз. Щоправда, їжі залишилося обмаль. Маємо відшукати щось їстівне — хліб чи фрукти наприклад. Отже, спочатку я знайду світ, де можна дістати їжу, а потім почнемо пошуки світу мертвих.
— Гаразд, — погодилася Ліра, задоволена тим, що всі живі та здорові й вони знову вирушають у невідоме.
Діти повернулися до шпигунів, котрі насторожено сиділи біля ножа, надівши на плечі свої торби.
— Ми хотіли б знати, які у вас наміри, — промовила Салмакія.
— Гаразд. Поки що ми не збираємося йти до лорда Ізраеля, ми повинні спершу виконати ще одну справу.
— Може, скажете, яку саме? Адже ми все одно не в змозі перешкодити вам.
— Ні, не скажемо, — мовила Ліра, — бо ви відразу перекажете це своєму начальству. Вам доведеться піти з нами, Не знаючи, куди ми йдемо. Певна річ, ви можете відмовитися та повернутися до лорда Ізраеля.
— Не може бути й мови, — відрізав Тіаліс.
— Нам потрібна певна гарантія, — промовив Віл. — Ви шпигуни, тож нечесність — це ваша професійна риса. Ми повинні знати, що можемо довіряти вам. Минулої ночі ми були надто втомлені, щоб думати про це, але нічого не може перешкодити вам дочекатися, поки ми поснемо, паралізувати нас отрутою та викликати по цьому магнітному передавачу лорда Ізраеля. Ви могли б зробити це дуже легко, тож нам потрібна вагома запорука того, що ви не чинитимете так. Обіцянки буде замало.
Галівесп'яни аж затремтіли від люті — настільки не сподобалося їм зневажливе ставлення до їхньої честі. Нарешті опанувавши себе, Тіаліс сказав:
— Ми не погоджуємось на однобічні вимоги. Ви мусите дати нам щось натомість, а саме повідомити нам, у чому полягають ваші наміри — і тоді я передам вам магнітний резонатор. Ви повинні будете віддавати його мені щоразу, коли я схочу відіслати повідомлення, проте ви завжди знатимете, що відбувається, а ми не зможемо користуватися ним без вашої згоди. Це буде наша гарантія. А тепер скажіть нам, куди ви збираєтесь і навіщо.
Віл і Ліра обмінялися поглядами.
— Гаразд — промовила Ліра, — це буде чесно. Так от, ми збираємося відвідати світ мертвих. Ми не знаємо, де він розташований, але ніж відшукає його. Ось такими є наші наміри.
Галівесп'яни недовірливо-збентежено дивилися на дітей. Нарешті Салмакія блимнула очима та сказала:
— У ваших словах немає сенсу. Люди просто вмирають, і ніякого світу мертвих не існує.
— Я гадав, що так воно і є, — мовив Віл, — але наразі я в цьому вже не впевнений. Принаймні, ми можемо з'ясувати це за допомогою ножа.
— Але навіщо це вам? Ліра кинула погляд на Віла, і той кивнув.
— Що ж, ми розповімо, — сказала дівчинка. — До того, як я познайомилася з Вілом, задовго до того, як я заснула, я привела одного свого друга в небезпечне місце, і його було вбито. Я вважала, що рятую його, але насправді все сталося навпаки. А поки я спала, мені наснилося, що я зустріла його, і якби я потрапила до того місця, де він опинився, то могла б виправити свою помилку, принаймні вибачитися. А Віл хоче відшукати там свого батька, котрий загинув, так і не поговоривши з ним. Бачите, лорд Ізраель навіть думати про це не схотів би — так само як пані Кольтер. Якби ми пішли до нього, то були б змушені робити те, чого хоче він, а на Роджера — мого вбитого друга — йому відверто начхати. Але ж мені він небайдужий! Мені та Вілу. Ось якими є наші плани.