— Як це нудно!
— Так ти можеш це зробити чи ні?
— Взагалі-то можу…
— Тож зроби це, я хочу подивитися.
Розпливчаста пляма в повітрі почала збиратися докупи, виник невеличкий вир, і за мить на траву біля ніг Віла присів чорний дрізд.
— Сідай мені на плече, — сказав хлопець.
Птах послухався, і Віл почув, як знайомий голос прошепотів йому на вухо:
— Я робитиму це лише тоді, коли це буде конче потрібно. Це нечувано — я відчуваю себе надзвичайно приниженим.
— Мені шкода, — відповів хлопець. — Побачивши в цьому світі людей, відразу перетворюйся на птаха. Сперечатися й обурюватися безглуздо — роби те, що я тобі кажу.
Дрізд злетів із Вілового плеча та розчинився в повітрі, і за секунду на тому місці знову з'явився ангел. Вочевидь, він був у поганому настрої. Перед тим як перейти до іншого світу, Віл оглянув усе довкола і понюхав повітря — слід було якомога краще запам'ятати ознаки світу, в якому тримали Ліру.
— Де наразі твій товариш? — спитав він Балтамоса.
— Слідом за жінкою летить на південь.
— Завтра вранці ми теж підемо туди.
Наступного дня Віл прокинувся разом із сонцем і вирушив до Ліриного світу. Він ішов уже декілька годин, але так і не побачив жодної людини. Йти доводилося здебільшого невисокими пагорбами, порослими низькою висохлою травою, і кожного разу, опинившись на верхівці пагорба, Віл оглядав місцевість у пошуках ознак людської присутності, але таких не було. Єдиною річчю, що виднілася на тлі одноманітного коричнево-зеленого пейзажу, була темно-зелена пляма вдалині, й саме туди прямував Віл — Балтамос сказав, що це ліс і в ньому є річка, котра тече на південь. Коли сонце досягло зеніту, хлопець ліг під низький кущ і спробував заснути, але це йому не вдалося. Із наближенням вечора його ноги почали дедалі сильніше боліти, а все тіло охопила втома.
— Надто повільно, — кисло промовив Балтамос.
— Нічого не вдієш, — відповів Віл. — Коли не можеш сказати нічого корисного, краще мовчи.
Коли вони нарешті дісталися до узлісся, сонце було вже низько, а повітря, здавалося, було густим від якогось пилку — Віл навіть декілька разів чхнув, злякавши невідомого йому птаха, котрий пронизливо кричав, сидячи на гілці.
— Це перша жива істота, яку я сьогодні побачив, — сказав Віл.
— Де ти збираєшся заночувати? — поцікавився Балтамос.
Постать ангела то з'являлася в довжелезних тінях від дерев, то знову зникала. Наскільки Віл міг судити, Балтамос усім своїм виглядом виражав невдоволення.
— Десь тут, — відповів хлопець. — Ти міг би допомогти мені відшукати зручне місце. Я чую дзюркіт води — може, ти знайдеш струмок?
Ангел зник. Віл продовжив свій важкий шлях крізь низькі зарості вересу та болотного мирта, шкодуючи, що тут немає ніякої доріжки, та стежачи за згасаючим небом: він має якомога швидше обрати собі місце для ночівлі, бо інакше темрява змусить його зупинитися там, де застигне.
— Ліворуч, — сказав Балтамос, з'являючись на відстані витягнутої руки від хлопця. — Там струмок та сухе дерево для багаття. Сюди…
Віл повернув туди, куди йому вказував ангел, і невдовзі знайшов описане місце. Між вкритими мохом каменями дзюрчав швидкий струмок, зникаючи у вузькій ущелині, майже невидимій у тіні навислих дерев. Між водою та кущами лежав вузький трав'яний лужок.
Перед тим як упасти на землю, Віл пішов назбирати дров та натрапив на коло обгорілих камінців серед трави — вочевидь, колись давно хтось уже розпалював тут вогнище. Назбиравши оберемок тонких і товстих гілок, хлопець ножем порізав їх на дрова завдовжки зі свою руку та спробував підпалити їх. Йому явно бракувало потрібних навичок, і до тогр, як багаття зайнялося, він марно витратив декілька дорогоцінних сірників.
Ангел мовчки спостерігав за ним, усім своїм виглядом виражаючи нудьгу та терплячість.
Коли вогонь розгорівся, Віл з'їв два вівсяних печива, шматок сушеного м'яса та м'ятне тістечко, запивши все це холодною водою зі струмка. Балтамос, як і раніше, сидів мовчки поруч, і нарешті Віл не витримав:
— Ти що, весь час дивитимешся на мене? Я нікуди не збираюся.
— Я чекаю на Баруга. Незабаром він прийде, й тоді я не звертатиму на тебе уваги, якщо бажаєш.
— Хочеш що-небудь з'їсти?
Балтамос ворухнувся — мабуть, пропозиція була для нього спокусливою.
— Я маю на увазі, мені невідомо, чи ангели взагалі їдять щось, — сказав хлопець, — але коли бажаєш, будь ласка.
— Що це таке? — з огидою спитав ангел, показуючи на м'ятне тістечко.
— Здається, переважно цукор і м'ята. Тримай.
Віл відламав шматок і протягнув його ангелу. Балтамос нахилив голову та фиркнув, але потім узяв тістечко. Віл відчув на долоні ледь чутний прохолодний дотик його пальців.