Коли вони набрали вдосталь припасів, Віл поклав у шухляду соснового стола золоту монету.
— А що вас дивує? — спитала Ліра, побачивши, як Тіаліс здивовано підвів брову. — Слід завжди платити зате, що береш.
Цієї миті крізь задні двері будинку сірувато-блакитним вихором залетіла Салмакія та приземлилася на стіл.
— Сюди йдуть люди, — промовила вона, — вони озброєні. За кілька хвилин вони будуть тут. А ще тут неподалік палає селище.
Стало чути, як по гравію б'ють важкі чоботи і брязкає метал. Грубий голос віддав якусь команду.
— То нам слід утікати, — сказав Віл.
Він почав водити по повітрю кінчиком ножа і відразу відчув, що щось суттєво змінилося. Лезо, здається, сковзало по дуже гладкій поверхні, схожій на дзеркало, але потім таки заглибилося, і хлопець зробив розріз. Однак повітря було непіддатливим, мов товстенна тканина, і коли Віл зазирнув у Вікно, він розгублено заблимав очима: світ, на який він дивився, був абсолютно таким самим, як той, у котрому вони Стояли.
— Що таке? — спитала Ліра.
Галівесп'яни зазирнули у проріз, але їх тримало на місці Щось більше, ніж просто здивованість. Так само, як повітря Опиралося ножу, щось у цьому вікні опиралося їхнім рухам. Віл змушений був проштовхнутися крізь якусь невидиму стіну та потягти за собою Ліру, а галівесп'яни неспроможні були зробити навіть цього. Тож вони посадили своїх бабок на руки дітям, але, навіть проносячи їх крізь бар'єр між світами, Віл і Ліра відчували, наче якась невидима рука штовхає їх назад. Комахи перелякалися невідомого і тривожно смикали прозорими крилами, а маленькі наїзники почали погладжувати їх по головах і шепотіти їм щось заспокійливе.
Але нарешті вони всі перейшли до нового світу, і Віл відшукав крайки невидимого вікна та зачинив його. Шум та голоси солдатів одразу вщухли.
— Віле! — тривожно промовила Ліра, і хлопець, повернувшись, побачив, що, крім них, у кухні є хтось ще.
Його серце стрибнуло донизу: перед ними стояв той чоловік, котрого він лише десять хвилин тому бачив лежачим у малині з перерізаним від вуха до вуха горлом.
Це був чоловік середнього віку, у своєму житті він явно проводив багато часу на повітрі. Але наразі він був чимось шокований — до нестями, до скам'яніння. Його очі були такими круглими, що повсюди довкола райдужної оболонки було видно білки, і він тремтячою рукою стискував край кухонного стола. Віл був радий побачити, що його горлянка ціла.
Чоловік розтулив рота, щоб щось сказати, але так нічого і не промовив — лише наставив пальця на Віла з Лірою. Ліра заговорила:
— Вибачте нам за те, що ми зайшли до вашого будинку, але ми змушені були втікати від якихось солдатів, що наближувалися. Пробачте, якщо ми налякали вас. Я Ліра, це Віл, а це наші друзі, шевальє Тіаліс і леді Салмакія. Чи не скажете ви нам, як вас звати й де ми знаходимося?
Здавалося, ці слова привели чоловіка до тями, і по його тілу пробігло тремтіння, наче він прокидався від сну.
— Я мертвий, — промовив він. — Я знаю, що лежу на городі мертвий. Але ви живі! Що сталося? Боже мій, мені перерізали горло! Що відбувається?
Коли чоловік сказав: «Я мертвий», Ліра пересунулася за спину Вілові, а Пантелеймон став мишею та кинувся їй на груди. Що ж до галівесп'ян, вони щосили намагалися тримати своїх бабок, адже великі комахи, здавалося, не у змозі були зносити присутність цього чоловіка: вони метушилися по кухні, шукаючи вихід.
Але чоловік їх не помічав — він усе ще намагався зрозуміти, що сталося.
— Ви привид? — обережно спитав Віл.
Чоловік простяг руку, і Віл спробував доторкнутися до неї, проте його пальці схопили повітря. Він відчув лише легке поколювання, ніби від холоду.
Коли чоловік побачив, що сталося, він, переляканий, подивився на свою руку. Його заціпеніння почало минати, поступившись місцем жалю до самого себе.
— Дійсно, я мертвий, — промовив він. — Я мертвий і невдовзі буду в пеклі…
— Спокійно, — перервала його Ліра, — ми підемо туди разом. Як вас звати?
— Раніше я був Дірком Янсеном, — відповів чоловік, — але тепер… Я не знаю, що робити та куди йти…
Віл відчинив двері. Подвір'я та город були такими самими, як раніше, і згори світило те саме неяскраве сонце. А ще в малині лежав чоловічий труп.
З горлянки Дірка Янсена вирвався тихий стогін, наче ця картина остаточно його переконала. Бабки вилетіли у двері та над самою землею кинулися геть, аби за декілька секунд швидше птахів злетіти в небо. Чоловік безпорадно водив очима, підводив і знов опускав руки та бурмотів:
— Я не можу залишатися тут… Не можу. Це не та ферма, яку я знав. Тут усе не так. Мені треба йти…