І таке інше. Час від часу Ліра зверталася до Віла чи галівесп'ян за підтвердженням, і Салмакія додавала кілька подробиць, а Віл кивав. Так історія потрохи досягла точки, коли діти та їхні друзі з Місяця вирішили піти до країни мертвих, аби дізнатися від Ліриних батьків, де ті закопали сімейне багатство.
— Якби ми там були знайомі зі своїми смертями, як знайомі ви, — сказала Ліра, — це було б легко, але, гадаю, нам дуже поталанило, що ми потрапили сюди й можемо почути ваші поради. Ще раз дякую за вашу доброту, за те, що ви нагодували нас і вислухали, це дуже люб'язно з вашого боку. Але, бачте, нам потрібно прямо зараз, або, може, завтра, перетнути озеро й потрапити туди, куди ідуть мертві. Ви не знаєте, тут можна десь найняти човен?
Хазяї із сумнівом похитали головами — ніхто цього не знав.
І тут із-під купи ковдр, що лежала на ліжку в куті кімнати, пролунав голос, що його діти до того не чули — сухий та деренчливий. Голос був не жіночим і взагалі не людським, він належав смерті бабусі.
— Єдиний спосіб перетнути озеро та потрапити до землі мертвих, — сказала смерть, спершись на лікоть і наставивши на Ліру худий палець, — це попливти туди разом із власною смертю. Ви повинні викликати свої смерті. Я вже чула про таких, як ви, людей, вони вміли тримати свою смерть у шорах. Я так розумію, вам не подобаються ваші смерті, і вони з чемності тримаються так, щоб ви їх не бачили. Але вони недалеко. Куди б ви не повернули голову, ваша смерть ховається у вас за спиною. Куди б ви не подивилися, смерть ховається від вашого зору. Вона може сховатися у чайній чашці, у краплині роси, в подуві вітру. Це зовсім не схоже на наші зі старою Магдою стосунки, — промовила смерть і вщипнула жінку за зморщену щоку, а та відштовхнула її руку. — Ми з нею дружимо, робимо все разом. Це й є відповідь, якої ви шукаєте: ви повинні подружитися зі своїми смертями, виявити до них доброту, запросити їх наблизитися до вас та спробувати домовитися з ними.
Ці слова падали Лірі на серце, як важкі камені. Віл також відчув тривогу.
— Як же це можна зробити? — спитав він.
— Годі лише побажати, і цього буде досить.
— Зачекайте, — промовив Тіаліс.
Усі очі подивилися на нього, й навіть смерті, що лежали на підлозі, повернули до нього свої м'які безбарвні обличчя. Шевальє стояв поруч із Салмакією, поклавши руку їй на плече. Ліра зрозуміла, про що він думає: він хотів сказати, що вони зайшли надто далеко й мусять повернути назад, інакше буде запізно.
Тож вона втрутилася.
— Прошу вибачення, — сказала вона Пітеру, — але ми з моїм другом шевальє маємо на хвилинку вийти — йому треба за допомогою одного мого інструмента зв'язатися зі своїми приятелями з Місяця. Ми незабаром повернемося.
Вона обережно взяла його в руку, намагаючись уникнути гострих шпор, і винесла назовні, в темряву. Вони зупинилися біля стіни будинку, у них над головами дзвенів на вітрі напіввідірваний лист іржавого залізного даху.
— Ви повинні зупинитися! — промовив Тіаліс, і дівчинка поставила його на перекинуту бочку з-під бензину. Їх ледь-ледь освітлювала електрична лампочка, що розгойдувалася на своєму кабелі під дахом будинку. — Досить! Ви вже зайшли надто далеко!
— Але ми склали угоду, — заперечила Ліра.
— Ні. Про таке ми не домовлялися.
— Гаразд, ви можете залишити нас. Віл проріже вікно до вашого світу — або будь-якого світу, що вам сподобається і буде безпечним, — і ви перелетите туди. Ми не проти.
— Дівчинко, ти розумієш, що робиш?
— Розумію.
— Нічого подібного. Ти безрозсудна, безвідповідальна, брехлива дитина. Вигадки так легко спадають тобі на язик, що вся твоя натура просякнута нечесністю, і ти не визнаєш правду, навіть коли вона стоїть прямо перед тобою та дивиться тобі в очі. Так от, коли ти цього не розумієш, я скажу тобі відверто: ви не можете, не смієте гратися зі смертю. Ви мусите зараз же піти з нами. Я зв'яжуся з лордом Ізраелем, і за декілька хвилин ви вже будете під захистом мурів його фортеці.
Ліра відчула, як у її грудях вибухає лють, і, нездатна стримуватися, тупнула ногою.
— Ви нічого не знаєте! — крикнула вона. — Ви не знаєте, що в мене в голові та на серці, чи не так? А я не знаю, чи ваш народ має дітей, чи, може, ви відкладаєте яйця — я б не здивувалася з цього, тому що вас не можна назвати щедрими, добрими чи чуйними. Ви навіть не жорстокі — це було б краще, адже якби ви були жорстокими, це означало б, що ви сприймаєте нас усерйоз, а не просто йдете з нами тому, що це вас улаштовує. О, хіба я можу вам довіряти! Ви казали, що допоможете нам, що ми все робитимемо разом, а тепер ви хочете нас зупинити… Це ви нечесні, Тіалісе!