— Я не дозволив би власній дитині розмовляти зі мною таким тоном, яким розмовляєш ти, Ліро! І чому я не покарав тебе раніше?
— То зробіть це! Покарайте мене, ви ж можете! Встроміть свої бісові шпори в моє тіло, ну-бо! Ось вам моя рука… Ви й гадки не маєте, що в мене в голові, ви пихате егоїстичне створіння, ви не знаєте, як мучить мене те, що я заподіяла Роджерові! Для вас убити людину — що хруснути пальцями, вам на це начхати, але те, що я не вибачилася перед Роджером і не попрощалася з ним, є для мене нестерпною мукою, і я хочу бодай трохи загладити свою провину. Попри всю свою гордість, попри всю свою дорослість і розумність, ви ніколи цього не зрозумієте — якщо я змушена буду вмерти, роблячи те, що повинна зробити, то я умру з радістю! Смерть — це не так уже і страшно! Отже, жорсткий та сильний шевальє Тіаліс із отруйними шпорами, ви хочете вбити мене-то й робіть те, чого хочете! Тоді ми з Роджером зможемо довіку грати в землі мертвих та сміятися з вас, о жалюгідна істото!
Неважко було побачити, що Тіаліс ледь утримується — його всього розпирала та трусила страшенна лють. Але невідомо, чим усе це скінчилося б, якби він не почув голос, що пролунав за спиною в Ліри. Тієї ж миті обоє вони застигли від жаху, і Ліра почала повільно повертатися, вже знаючи, що вона там побачить, і відчуваючи, як уся її напускна хоробрість зникає.
Смерть стояла зовсім поруч і доброзичливо посміхалася, її обличчя було таким самим, як у всіх інших бачених Лірою смертей — однак ця була її власною. Пантелеймон у неї на грудях затремтів, заскиглив, огорнув своїм тілом горностая її шию та спробував відштовхнути її від смерті. Проте в такий спосіб він лише наближувався до смерті сам, і зрозумівши це, він знову сховався в дівчинки на шиї, там, де було добре чути пульсування її серця.
Ліра притиснула деймона до себе й подивилася прямо в обличчя смерті. Вона чомусь не пам'ятала, що та сказала, і лише бачила краєчком ока, як Тіаліс швидко готує магнітний резонатор до передачі.
— Ти моя смерть, так? — спитала дівчинка.
— Так, дорогенька, — відповіла смерть.
— Ти ж ще не збираєшся забирати мене?
— Я була потрібна тобі. Я завжди поруч.
— Так, але… Я лише хотіла піти до країни мертвих, але не вмерти. Я не хочу вмирати! Мені дуже подобається почуватися живою, я люблю свого деймона, і… Деймони туди не потрапляють, так? Я бачила, як вони зникають разом зі смертю людини, згасають, наче свічки на вітрі. У країні мертвих Єдеймони?
— Ні, — відповіла смерть. — Твій деймон зникає в повітрі, а сама ти зникаєш під землею.
— Однак я хочу піти до країни мертвих і взяти його з собою, — твердо промовила Ліра. — І ще я хочу повернутися звідти. Люди колись робили це?
— Дуже й дуже давно. Колись, дитино, ти потрапиш до країни мертвих без жодних зусиль, без ризику — це буде безпечна спокійна подорож у компанії твоєї власної смерті, твого вірного й відданого друга, котрий перебуває поруч із тобою кожної миті твого життя, котрий знає тебе краще, ніж ти сама…
— Але в мене вже є вірний і відданий друг — Пантелеймон. Ти не потрібна мені, смерте, я добре знаю Пантелеймона й люблю його, і якщо він колись… якщо ми колись…
Смерть кивала в такт словам дівчинки. Вона виглядала зацікавленою та привітною, проте Ліра ні на мить не забувала, із ким розмовляє: зі своєю власною смертю, котра до того ж була такою близькою…
— Я знаю, що потрапити туди зараз буде складно й небезпечно, — вже спокійніше промовила вона, — але я хочу це зробити, смерте, дуже хочу. І Віл цього хоче. В обох нас смерть… смерті дуже швидко забрали близьких людей, і ми хочемо дещо виправити — принаймні я хочу.
— Кожна людина хотіла б знову поговорити з тими, хто пішов у країну мертвих. Чому ж саме для тебе слід зробити виняток?
— Тому що… — похапцем почала вигадувати Ліра, — тому що я маю виконати ще одне завдання, не лише побачити свого друга Роджера, а й зробити те, що просив мене ангел. Це завдання здатна виконати саме я, і воно надто важливе, щоб можна було чекати, поки я вмру своєю… своєю смертю — його треба виконати відразу. Бачиш, ангел наказав мені зробити дещо, й ось чому ми з Вілом прийшли сюди. Ми просто повинні туди потрапити!
Тіаліс у неї за спиною відклав свій прилад і мовчки спостерігав за тим, як дитина благає свою власну смерть узяти її туди, куди нікому немає ходу.
Смерть почухала потилицю й підвела руки на знак відмови, але Ліру вже було не зупинити: її бажання було сильнішим від страху смерті, до того ж, за її словами, вона бачила й гірші речі…
Зрештою смерть промовила: