Того ж вечора родина Фукуда в білих кімоно послідовників Оомото з’явилася в Сі-Кліффі, де їх зустріли Ісак і Натаніель — обидва в темних костюмах, на головах ярмулки, які вони напинали в тих виняткових випадках, коли йшли до синагоги. Ітімей у прикритому шматкою кошику тримав кота, якого передав Альмі на тимчасове зберігання.
— Як його звати? — поцікавилася дівчинка.
— Неко. По-японськи, це кіт.
Ліліан з дочками в одній з віталень частувала чаєм Хейдецо та Мегумі, а Альма, не розуміючи до пуття, що відбувається, але відчуваючи урочистість миті, скрадалася в тіняві дерев за чоловіками, не випускаючи з рук кошик із котом. Чоловіки, підсвітлюючи стежку парафіновими світильниками, спустилися пагорбом до невеликої ями, виритої в тому місці, звідки добре було видно море. Попереду йшов Такао, тримаючи перед собою загорнутий у білий шовк меч, за ним простував Чарльз із металевим футляром, покликаним уберегти зброю, далі йшли Джеймс та Ітімей, а Ісак з Натаніелем замикали процесію. Такао, не ховаючи сліз, молився кілька хвилин, а тоді поклав меч до футляра, який тримав старший син, й став навколішки, схиливши голову до землі; тим часом Чарльз і Джеймс опустили катану в яму, а Ітімей закидав її жменями землі. Потім усі разом засипали яму й лопатами зрівняли схованку із землею. «Завтра я посаджу тут хризантеми, щоб означити місце», — уривчастим від хвилювання голосом мовив Ісак Беласко, допомагаючи Такао підвестися.
Альма не насмілилася підбігти до Ітімея, бо інтуїція підказала їй, що жінкам заборонено брати участь у цій церемонії. Вона зачекала, коли чоловіки зайшли в дім, а тоді, вчепившись в Ітімея, потягнула товариша в темний закуток. Хлопчик пояснив їй, що не прийде наступної суботи ані іншого дня, і це триватиме якийсь час, можливо, кілька тижнів або й місяців, і що їм так само невільно розмовляти по телефону. «Але чому? Чому?» — кричала Альма, термосячи його, однак Ітімей не міг їй відповісти. Він і сам не знав, чому вони мають виїздити й куди.
Жовта загроза
Фукуда замурували вікна своєї оселі й знадвору повісили на двері замок. Вони наперед сплатили оренду за рік, а ще внесок, щоб викупити дім, щойно з’явиться можливість записати його на Чарльза. Пороздарювали все, що не змогли або не схотіли продати, бо спекулянти давали два-три долари за речі, які коштували в двадцять разів дорожче. Вони мали обмаль часу, щоб розпорядитися майном, спакувати по валізі на кожного, приготувати носильні речі та прийти до автобусів ганьби. Мусили з’явитися добровільно, інакше їх могли заарештувати й звинуватити в шпигунстві й зраді під час війни. Вони приєдналися до сотень інших родин, які простували повільно, у своєму найкращому вбранні — жінки в капелюшках, чоловіки в краватках, діти в лакованих черевичках — до Центру громадського контролю, куди їх скликали. Вони йшли, бо не мали вибору, а ще тому, що в такий спосіб демонстрували свою вірність США та засудження нападу Японії. Це був їхній внесок у зусилля, яких докладала країна в цій війні, — так казали лідери японської громади, і мало хто наважувався їм суперечити. На долю родини Фукуда випав табір у Топазі, пустельній місцині в штаті Юта, але про це вони дізналися лише у вересні; до того мусили чекати шість місяців на іподромі.
Звиклі до обачності ісеї беззаперечно корилися наказам, але не могли завадити деяким нісеям, молодикам другого покоління, відкрито протестувати. Останніх відокремили від їхніх родин і відправили до Тул- Лейку — концтабору з найбільш суворим режимом, де вони до кінця війни жили, мов кримінальні злочинці. Стоячи на вулицях, білі були свідками цієї розпачної ходи людей, яких добре знали: власників крамниць, де робили щоденні покупки, рибалок, садівників і теслярів, із якими підтримували стосунки, однокласників своїх дітей, сусідів. Більшість приголомшено дивилася мовчки, однак не бракувало образливих расистських вигуків і глузувань. Дві третини переселенців були американськими громадянами. Японці годинами чекали в довгих чергах, щоб підійти до одного зі столів, за якими сиділи агенти, котрі вносили їх до списку й видавали ярлики з ідентифікаційними номерами, які треба було повісити на шию й почепити на свої речі. Група квакерів, що протестувала проти цієї акції, вважаючи її расистською та антихристиянською, пропонувала японцям воду, сандвічі й фрукти.
Такао Фукуда зібрався був заходити разом із родиною до автобусу, коли з’явився Ісак Беласко, ведучи за руку Альму. Чоловікові знадобився весь його авторитет, щоб змусити принишкнути агентів і солдатів, які намагалися його зупинити. Він почувався пригніченим, бо не міг не порівняти те, що відбувалося за кілька кварталів від його дому, із тим, що, можливо, сталося з його родичами у Варшаві. Він проштовхався до приятеля, щоб міцно обійняти його та передати конверт із грошима, від яких Такао марно поривався відмовитися, а тим часом Альма прощалася з Ітімеєм. «Пиши мені, пиши мені», — такими були останні слова, якими обмінялися діти, перед тим як сумна колона автобусів, наче повзуча змія, рушила в путь.