Зима настала швидко. Коли пішов перший сніг, кожній родині видали вугляну пічку, яка зробилася осердям суспільного життя, і списаний армійський одяг. Ці вицвілі, надто великі зелені мундири були такими ж гнітючими, що й крижаний краєвид та чорні бараки. Жінки заходилися робити паперові квіти, щоб прикрасити оселі. Ночами дошкуляв вітер: він жбурляв крижані грудки, завивав у шпаринах і зривав покрівлі. Родина Фукуда, як і інші переселенці, спала на розкладачках, напнувши на себе весь одяг, загорнувшись у плюшові ковдри та обійнявшись, щоб рідні люди могли відчути ніжність і розраду. Через кілька місяців, улітку, вони спали майже голі й прокидалися вдосвіта вкриті дрібним, наче тальк, попелястим піском. А проте почувалися щасливими, бо були разом. Інші родини розлучили: спершу до так званого табору для переміщених осіб забрали чоловіків, а тоді перевели до іншого жінок і дітей. Іноді минали два-три роки, перш ніж родинам вдавалось воз’єднатися.
Листування між Альмою та Ітімеєм від самого початку наразилося на завади. Листи затримувалися на тижні не з провини пошти, а через зволікання службовців Топазу, які не встигали читати сотні листів, стоси яких кожного дня громадилися на їхніх письмових столах. Листи Альми, зміст яких не становив загрози для безпеки США, доходили неторкнутими, а от послання Ітімея цензура так шматувала, що дівчинці доводилося вгадувати зміст фраз, уривки яких були замазані чорними чорнилами. Опис бараків, їжі, вбиралень, ставлення охоронців і навіть клімату здавався підозрілим. За порадою інших, більш досвідчених у мистецтві лукавства, Ітімей присмачував листи вихваляннями американців та патріотичними гаслами, поки врешті не відмовився від цієї тактики, що викликала в нього нудоту. Тоді хлопчик вирішив малювати. Читання й писання давалися йому важко, в десять років Ітімей ще не знав усіх літер, що несамохіть плуталися, коли він щось писав. Зате хлопчик мав необхідні для малювання метке око й тверду руку. Його малюнки безперешкодно проходили цензуру, й завдяки ним Альма дізнавалася про подробиці його життя в Топазі, начеб бачила все на фотографіях.
3 грудня 1986 року
Вчора ми говорили про Топаз, і я не сказав головного, Альмо: не все було погано. Ми мали свята, займалися спортом, мистецтвом. Їли індика на День подяки, прикрашали бараки на Різдво. З волі нам надсилали ласощі, іграшки, книжки. Мама весь час укладала якісь плани, її поважали, і білі також. Мегумі була закохана, і їй дуже подобалася робота в шпиталі. Я малював, садив рослини, лагодив поламані речі. Уроки були такими короткими й легкими, що навіть я діставав добрі оцінки. Я майже цілими днями бавився; там було багато дітлахів і сотні бездомних, схожих одні на одних собак з короткими лапами й шорсткою шерстю. Найбільше потерпали батько та Джеймс.
Після війни люди з таборів роз’їхалися по країні. Молодь почала жити самостійно, ізоляція, що нагадувала кепську пародію на Японію, скінчилася. Ми зробилися часткою Америки.
Я думаю про тебе. Коли зустрінемося, я приготую чай, і ми поговоримо.
Іті
Ірина, Альма та Ленні
Дві жінки снідали в ротонді універмагу Нейман Маркус на площі Юніон, освітленій золотавим сяйвом, що пробивалося зі старовинного скляного куполу; вони приходили сюди головним чином заради поповерів, ніжних — щойно з печі — порожнистих булочок з начинкою, які Альма запивала своїм улюбленим рожевим шампанським. Ірина замовляла лимонад, і вони, цокнувшись, пили за радощі життя. Подумки, щоб не образити Альму, Ірина пила також за гроші родини Беласко, завдяки яким вона переживала радість цієї миті: слухаючи приємну музику, серед елегантних відвідувачок, струнких моделей, які, спокушаючи публіку, дефілювали у вбранні від відомих кутюр’є, та послужливих офіціантів у зелених краватках. Це був вишуканий світ — повна протилежність її молдавському селу, нестаткам дитинства та жахам юності. Їли неквапно, втішаючись стравами азійської кухні і раз по раз замовляючи ще поповери. Після другого келиху шампанського спогади Альми оживали; цього разу вона знову згадала Натаніеля, свого чоловіка, присутнього в багатьох її оповідках. В них жінка три десятиліття зберігала живу пам’ять про нього. Сет невиразно пригадував цього змарнілого, схожого на живий кістяк діда із палаючими очима, напівлежачого на пір’яних подушках. Хлопцеві щойно виповнилося чотири роки, коли зболілий погляд діда остаточно згас, але в пам’яті Сета назавжди закарбувалися запахи ліків та евкаліптового відвару в його кімнаті. Альма казала Ірині, що Натаніель був такою ж доброю людиною, як і його батько, Ісак Беласко, і коли чоловік помер, вона знайшла серед його паперів сотні прострочених боргових розписок, бо позичені гроші Натаніелю так ніколи й не повернули, і чітке розпорядження пробачити численних боржників. Альма не була готова вести справи, які Натаніель занедбав під час своєї руйнівної хвороби.