— Мені за все життя ніколи не доводилось турбуватися про гроші. Дивно, еге ж?
— Вам пощастило. Майже всі люди, з якими я стикаюся, мордуються через гроші. Пожильці Лак-хаузу задовольняються найнеобхіднішим, дехто не може купити собі ліків.
— Хіба вони не мають страховки? — здивувалася Альма.
— Страховка покриває лише частину видатків. Якщо родичі не допомагають, містерові Фойгту доводиться вдаватися до спеціального фонду Лак-хаузу.
— Я поговорю з ним. Чому ти не казала мені цього, Ірино?
— Ви не можете вирішити всіх проблем, Альмо.
— Авжеж, але фундація Беласко може подбати про парк Лак-хаузу. Фойгт заощадить купу грошей і зможе витратити їх на пожильців, які найбільше цього потребуватимуть.
— Містер Фойгт знепритомніє у ваших обіймах, коли ви таке запропонуєте, Альмо.
— Який жах! Сподіваюсь, цього не станеться.
— Розповідайте далі. Що ви зробили після смерті чоловіка?
— Я ледь не потонула в паперах, коли раптом звернула увагу на Ларрі. Син обачно тримався в тіні й непомітно для всіх зробився серйозним та відповідальним джентльменом.
Ларрі Беласко одружився зовсім молодим, квапливо та без бучного весілля з огляду на батьківську хворобу й на те, що вагітність Доріс уже кидалась у вічі. Зосереджена на догляді за чоловіком, Альма не мала тоді часу краще познайомитися з невісткою, хоча вони жили під одним дахом, але любила Доріс, бо та — окрім усіх інших чеснот — обожнювала Ларрі й була матір’ю Сета, маленького пустуна, котрий стрибав, наче кенгуру, проганяючи з дому журбу, та Пауліни, спокійної дівчинки, яка сама себе розважала й, здавалося, нічого не потребувала.
— Так само, як мені ніколи не доводилось турбуватися про гроші, я ніколи не переобтяжувала себе домашніми клопотами. Моя свекруха, попри сліпоту, до останнього подиху дбала про будинок у Сі-Кліффі, а потім ми найняли управителя. Він нагадував пародію на цих типів в англійських фільмах. Був такий пихатий, що в родинному колі ми гадали, що він з нас глузує.
Альма повідала, що управитель працював у Сі-Кліффі одинадцять років і пішов від них після того, як Доріс насмілилася дати йому кілька порад. «Вона або я», — заявив чоловік Натаніелю, який уже не підводився з ліжка й не мав сил сперечатися на такі теми, але саме він приймав на роботу працівників. Вислухавши ультиматум, Натаніель зробив вибір на користь запальної невістки, котра — попри молодість і семимісячний живіт — виявилася доброю господинею. В часи Ліліан господарство велося залюбки і з великою часткою імпровізації, а з управителем єдиними помітними змінами були запізнення в подачі страв на стіл і похмуре обличчя кухаря, який його не терпів. Під невблаганною диригентською паличкою Доріс будинок перетворився на взірець прецизійності, де ніхто не почувався особливо зручно. Ірина бачила підсумки її діяльності: кухня нагадувала стерильно чисту лабораторію, дітям не дозволялося заходити до віталень, шафи пахли лавандою, простирадла крохмалили, щоденна їжа складалася з фантастичних страв у мікроскопічних порціях, букети квітів раз на тиждень поновляла професійна флористка, але вони надавали будинку не святкового вигляду, а похоронної урочистості. Єдиним, що пощадила чарівна паличка домоуправління, була порожня кімната Альми, перед якою Доріс відчувала побожний страх.