На цьому єдиному родинному знімку в Топазі не було Чарльза. Того року старший син Такао й Хейдецо записався до війська, бо вважав це своїм обов’язком, а не щоб вирватися з табору, як деякі юнаки, котрі записувалися волонтерами, аби уникнути призову. Він потрапив до 442 піхотного полку, повністю сформованого з нісеїв. Ітімей намалював і надіслав Альмі портрет виструнченого перед прапором брата, дописавши пару рядків, які не викреслила цензура. Хлопчик пояснив, що не зміг умістити на одному аркуші ще сімнадцятьох юнаків у мундирах, які також мали піти на війну. Ітімей так вправно малював, що кількома штрихами зумів передати вираз невимовної гордості на обличчі Чарльза — гордості, що ґрунтувалася на далекому минулому, на давніх поколіннях самураїв його роду, певних, що йдуть на битву, щоб не повернутися, готових нізащо не здаватися і з честю загинути; це наснажувало їх, надавало надлюдської мужності. Роздивляючись, як зазвичай, малюнок Ітімея, Ісак Беласко звернув Альмину увагу на іронію долі: ці хлопці збиралися важити життям заради інтересів країни, яка тримала в концтаборах їхніх родичів.
Джеймсові виповнилося сімнадцять років, і того ж дня його забрали під конвоєм двох озброєних солдатів, без жодних пояснень, однак Такао та Хейдецо передчували біду, бо їхній другий син від самого народження був важкою дитиною, а в таборі батьки весь час мали з ним проблеми. Родина Фукуда, як і решта переселенців; сприйняли своє становище з філософським смиренням, проте Джеймс та інші нісеї, ці американські японці, постійно протестували — спершу, порушуючи, коли тільки могли, встановлені правила, а згодом підбурюючи людей до заколоту. Попервах Такао та Хейдецо приписували це вибуховому характеру хлопця, зовсім несхожого на Чарльза, потім підлітковій нерозважності й нарешті поганій компанії. Комендант табору не раз попереджав їх, що не терпітиме вибриків Джеймса; його запроторювали до камери за бійки, зухвальство, дрібне псування федеральної власності, але жодна така провина не давала достатньо підстав для арешту. За винятком вихваток деяких підлітків-нісеїв, як Джеймс, у Топазі панував зразковий порядок, тут ніколи не траплялося серйозних правопорушень; щонайбільшими були страйк та протести, коли охоронець застрелив старика, який підійшов занадто близько до загорожі й не почув наказу зупинитися. Комендант брав до уваги юний вік Джеймса і піддавався вигадливим спробам Бойда Андерсона його захистити.
Уряд поширив запитальник, єдиною прийнятною відповіддю на який було «так». Всі переселенці віком від сімнадцяти років мусили відповідати. В підступних запитаннях від них вимагалося бути відданими США, воювати в лавах армії хоч би куди їх спорядили (це стосувалося чоловіків) або в допоміжному корпусі (коли йшлося про жінок), а також не коритися імператорові Японії. Для таких ісеїв, як Такао, це означало відмовитися від свого громадянства, не маючи права набути американське, але майже всі на це пішли. Не поставили своїх підписів деякі молоді нісеї, які були американцями й почувалися ображеними. Їх прозвали Ні-ні, уряд вважав їх небезпечними, а японська громада засудила, бо здавна не терпіла скандалів. Серед тих Ні-ні був і Джеймс. Батько, який сприйняв цей арешт як ганьбу, сидів увесь час у бараці й виходив надвір лише до вбиральні. Ітімей приносив йому їжу, а тоді вдруге ставав у чергу, щоб поїсти самому. Хейдецо та Мегумі, також прикро вражені історією з Джеймсом, намагалися жити звичним життям, з високо піднятою головою витримуючи злостиві плітки й осудливі погляди своїх та причіпки табірного начальства. Родину Фукуда, в тому числі й Ітімея, неодноразово допитували, але зрештою ні в чому серйозному не звинуватили завдяки втручанню Бойда Андерсона, котрий, як міг, їх боронив.