— Що буде з моїм братом? — спитала в нього Мегумі.
— Не знаю, Мегумі. Його можуть вислати до Тул-Лейку в Каліфорнії або до Форту Лівенворт у Канзасі — це вирішить федеральний департамент тюрем. Гадаю, його не випустять до кінця війни.
— Ходять чутки, що Ні-ні розстріляють як шпигунів...
— Не вір усьому, що чуєш, Мегумі.
Ця подія непоправно підірвала дух Такао. В перші місяці в Топазі він брав активну участь у житті громади, цілими днями вирощував рослини й виготовляв меблі з пакувальної деревини, яку роздобував на кухні. Коли в їхньому тісному бараці не залишилося вільного місця, Хейдецо нараяла йому робити меблі для інших родин. Він намагався одержати дозвіл навчати дітлахів дзюдо, але йому відмовили. Військовий комендант табору боявся, що Такао прищеплюватиме учням підривні ідеї, а це становило б загрозу для солдатів. Такао потайки і далі тренував синів. Він жив надією, що їх звільнять, лічив дні, тижні й місяці, роблячи позначки в календарі. Йому не йшла з голови несправджена мрія про спільне з Ісаком Беласко квітництво, а ще думки про гроші, які він наскладав і втратив, про домівку, за яку платив роками, а тепер власник намірявся її відібрати. «Десятки років зусиль, праці та сумління, щоб скінчити за колючим дротом, наче злочинець», — з прикрістю повторював Такао. Він зробився відлюдькуватим. Усе дратувало його: юрба, неминучі черги, галас, відсутність особистого життя.
А от Хейдецо в Топазі розквітла. На відміну від інших японок, вона була норовливою дружиною, сперечалася з чоловіком, уперши руки в боки, але дбала про домівку, про дітей, тяжко працювала, вирощуючи рослини, й не підозрювала в собі кипучої натури. В концтаборі було нíколи впадати у розпач або нудьгувати: їй весь час доводилося вирішувати чужі проблеми, сперечатися з властями, щоб домогтися, здавалося б, неможливого. Її діти за загорожею були в безпеці, вона не мусила наглядати за ними — для цього існували вісім тисяч пар очей і військовий контингент. Найбільшою її турботою було підтримати Такао, аби той зовсім не занепав духом; Хейдецо вже не знала, яку ще роботу загадати чоловікові, щоб, заклопотаний якийсь час, він ні про що не думав. Чоловік постарів, різниця в десять років давалася взнаки. Вимушена неможливість інтимного життя поставила крапку в пристрасті, яка доти пом’якшувала незгоди. Любов заступили дратівливість з його боку і терплячість — з її. Соромлячись дітей, з якими жили в одній кімнаті, вони намагались не торкатися одне одного, лежачи на вузькому ліжку, і легкість їхніх взаємин поволі згасала. Такао зробився замкненим, озлобленим, а Хейдецо відкрила в собі потяг до громадської роботи й задатки лідера.
Мегумі Фукуда менше ніж за два роки одержала три пропозиції шлюбу, і ніхто не міг пояснити, чому вона їх відкинула, за винятком Ітімея, котрий був поштарем між сестрою та Бойдом Андерсоном. В цьому житті дівчина мала два бажання: стати лікарем і вийти заміж за Бойда — саме в такому порядку. В Топазі вона без жодних зусиль закінчила середню школу й одержала диплом з відзнакою, однак вища освіта була їй недоступна. Деякі університети на сході країни приймали обмежену кількість студентів японського походження — кращих із кращих, які пройшли відбір у концтаборах і до того ж могли отримувати державну стипендію, але через історію з Джеймсом, що стала тавром для родини Фукуда, Мегумі не мала жодного шансу. Крім того, вона не могла залишити родину, бо за відсутності Чарльза почувалася відповідальною за молодшого брата й батьків. Тим часом працювала в шпиталі разом із лікарями та медсестрами, набраними з-поміж в’язнів. Її шефом був такий собі Френк Делілло — білий, років за п’ятдесят, пропахлий потом, тютюном та віскі, невдаха в особистому житті, але тямущий і самовідданий професіонал, який узяв Мегумі під своє крильце з першого дня, коли дівчина з’явилася в шпиталі у плісированій спідниці та накрохмаленій блузці, щоб її, як вона висловилася, прийняли ученицею. Тоді обоє — і лікар, і Мегумі — щойно прибули до Топазу. Дівчина почала з того, що носила нічні горщики й прала закаляну білизну, але виявила таке завзяття та вправність, що невдовзі Делілло призначив її своєю помічницею.
— Після війни я вступлю до медичного, — сказала йому дівчина.
— Це може забрати більше часу, ніж ти гадаєш, Мегумі. Попереджаю, тобі буде нелегко стати лікарем. Ти жінка, до того ж японка.
— Я така ж американка, як і ви.
— Гаразд, нехай так. Тримайся мене, і ти чогось навчишся.
Мегумі сприйняла його слова буквально. Не відходячи ні на крок від Френка Делілло, навчилася зашивати рани, накладати шини, лікувати опіки та приймати пологи — нічого складного, бо у важких випадках пацієнтів відправляли до лікарень у Дельті або Солт-Лейк-Сіті. Робота забирала десять годин на добу, але вечорами вона іноді примудрялась зустрічатися з Бойдом Андерсоном за сприяння Френка Делілло, єдиної втаємниченої людини, крім Ітімея. Незважаючи на ризики, закохані впродовж двох років втішалися таємною любов’ю, і доля сприяла їм у цьому. Гола земля не давала можливості десь сховатися, хоча молоді нісеї вигадували найрізноманітніші способи ошукати пильність батьків і втекти від нескромних поглядів. Однак Мегумі не випадало їх наслідувати, адже Бойд не міг, як той заєць, кривуляти між поодиноких кущів у мундирі, з каскою та гвинтівкою. Казарми, контори й житла білих, де парочка влаштувала б собі гніздечко, були відокремлені від табору, і Мегумі нізащо не потрапила б туди, якби не Френк Делілло, який не тільки дістав їй перепустку, а й передбачливо залишав свою кімнату. Там, серед безладу та бруду, в якому жив Делілло, серед повних недопалків попільниць і порожніх пляшок, Мегумі розпрощалася з цнотою, а Бойд спізнав неземне блаженство.