Ітімей у чотирнадцять років поступив до середньої школи. А що Такао поринув у меланхолію, а Хейдецо насилу могла скласти кілька англійських слів, клопотати про брата випало Мегумі. Коли прийшла записувати його до школи, подумала, що Ітімей почуватиметься тут, наче вдома, бо споруда виявилася непоказною, а територія непривітною, як у Топазі. Їх зустріла директорка закладу міс Броді, котра в роки війни наполегливо переконувала політиків і громадську думку, що діти з японських родин мають таке ж право на освіту, як усі американці. Вона зібрала тисячі книжок, які надсилала до концтаборів. Чимало з них Ітімей оправляв і знав напам’ять, бо на кожній міс Броді залишала свою позначку. Хлопчик уявляв цю благодійницю як добру фею з казки про Попелюшку, а побачив кремезну жінку з руками дроворуба та голосом вуличного крамаря.
— Мій брат відстає в навчанні. Йому погано даються читання та письмо, й арифметика теж, — ніяково мовила Мегумі.
— А до чого ти удатний, Ітімею? — міс Броді звернулася безпосередньо до нього.
— Я вмію малювати й вирощувати рослини, — ледь чутно прошепотів Ітімей, утупившись у носаки своїх черевиків.
— Чудово! Це саме те, чого нам тут бракує! — вигукнула міс Броді.
Перший тиждень інші діти дошкуляли Ітімею різними прізвиськами, спрямованими проти японців та поширеними під час війни, яких він ніколи не чув у Топазі. Не знав хлопчик і того, що японців ненавидять дужче, ніж німців, як і не бачив доти коміксів, у яких азіати поставали брутальними недоумками. Він залишався, як завжди, незворушним, коли з нього глузували, проте варто було якомусь здорованю його вдарити, як тієї ж миті нападник опинився в повітрі — це був той самий батьківський прийом дзюдо, що його Ітімей продемонстрував колись Натаніелю Беласко. Щоб покарати, новачка відвели до директорки. «Браво, Ітімею!» — от і все, що почув від неї хлопчик. Після того прийому на нього вже ніхто не нападав, і він спокійно провчився в школі чотири роки.
16 лютого 2005 року
Я їздив до Прескота, Аризона, провідати міс Броді. Їй виповнилося дев’яносто п’ять років, і чимало її колишніх учнів зібралися, щоб відзначити цю подію. Вона чудово тримається, як для свого віку, й одразу мене впізнала. Уявляєш?! Скільки дітей пройшло через її руки? Як вона може всіх пам’ятати? Вона пригадала, що я малював афіші для шкільних свят, а по неділях працював у її саду. Я погано вчився в середній школі, просто жахливо, але вона дарувала мені оцінки. Завдяки міс Броді я не зовсім неписьменний і можу писати тобі листи, моя подруго.
Цей тиждень, коли нам не вдалось зустрітися, був такий довгий. Дощі та холод зробили його особливо сумним. До того ж я не знайшов гарденій, щоб тобі надіслати, вибач. Зателефонуй, будь ласка.
Іті
Бостон
В перший рік розлуки з Ітімеєм Альма чекала від нього листів, але з часом звикла до мовчання друга, як звикла до мовчання батьків та брата. Дядько з тіткою намагалися вберегти її від поганих новин, що надходили з Європи, а надто тих, що стосувалися долі євреїв. Альма запитувала про рідних, але мусила задовольнятися химерними відповідями, тож війна для неї набувала забарвлення легенд про короля Артура, які вона читала колись з Ітімеєм у вкритій виткими рослинами альтанці. Тітка Ліліан запевняла, нібито листи не доходять через проблеми з поштовим зв’язком у Польщі, а у випадку Самуеля посилалася на заходи безпеки в Англії. Мовляв, той виконує надзвичайно важливі й небезпечні таємні завдання у британських ВПС, а тому повинен зберігати мовчанку. Не могла ж вона розповісти небозі, що літак її брата був збитий над Францією. Ісак показував Альмі наступи та відступи союзників, позначаючи їх шпильками на карті, проте йому бракувало мужності сказати дівчинці правду про її батьків. Відтоді, як Менделів позбавили майна та запроторили до жахливого варшавського гетто, він не мав про них жодних звісток. Ісак значними грошовими сумами підтримував організації, які намагалися допомагати людям з гетто, і знав, що між липнем та вереснем тисяча дев’ятсот сорок другого року нацисти депортували понад двісті п’ятдесят тисяч євреїв; знав він і те, що тисячі з них потерпали через виснаження й хвороби. Заґратований мур, що відокремлював гетто від міста, не був повністю непроникним, певні способи зв’язку існували: туди контрабандою потрапляли деякі харчі та ліки, а звідти виходили страхітливі знімки агонізуючих від голоду дітей. І якщо всі намагання розшукати Альминих батьків виявилися марними, а літак Самуеля впав, залишалося вважати їх мертвими, проте, не маючи безперечних доказів цього, Ісак Беласко не хотів завдавати болю небозі.