— Ти пам’ятаєш родину Фукуда? — запитав Ісак небогу через кілька днів.
— Авжеж!— здивовано вигукнула Альма.
— Вчора мені зателефонував один із синів.
— Ітімей?
— Так. Здається, молодший. Він запитав, чи може приїхати, хоче поговорити зі мною. Вони мешкають в Аризоні.
— Дядечку, Ітімей — мій друг, ми не бачилися, відколи їхню родину інтернували. Я можу бути присутньою при вашій зустрічі?
— Він натякнув, що йдеться про щось особисте.
— Коли він приїде?
— Я дам тобі знати, Альмо.
Ітімей з’явився в будинку в Сі-Кліффі через п’ятнадцять днів у простому темному костюмі та чорній краватці. Альма чекала на нього: серце в неї калатало, й не встиг Ітімей подзвонити в двері, як вона вже прочинила їх і кинулася йому в обійми. Альма, як і в дитинстві, була вищою за нього, й Ітімей від несподіванки трохи заточився. Він стояв розгублений, бо не сподівався її зустріти, а ще тому, що японці не схвалюють таких прилюдних виявів почуттів. Ітімей не знав, як відповісти на цей порив, але Альма не дала йому часу на роздуми: схопила за руку й потягла вглиб будинку, повторюючи зі сльозами на очах його ім’я, а щойно вони перетнули поріг, міцно поцілувала в губи. Ісак Беласко сидів у бібліотеці в своєму улюбленому кріслі з Неко, шістнадцятирічним котом Ітімея на колінах. Він бачив цю сцену й, зворушений, ховався за газетою, поки Альма нарешті привела Ітімея. Дівчина залишила їх сам-на-сам і причинила за собою двері.
Ітімей у кількох словах розповів Ісакові Беласко про долі близьких, які той уже знав, бо після дзвінка Ітімея спробував дізнатися якомога більше про родину Фукуда. Він не лише знав про смерть Такао й Чарльза, депортацію Джеймса та бідність, у якій жила вдова з двома дітьми, а й ужив деяких заходів. Єдиною новиною для Ісака були слова Такао про меч.
— Мені дуже шкода, що Такао помер. Він був моїм другом і вчителем. Мені шкода також, що так сталося з Чарльзом та Джеймсом. Ніхто не чіпав того місця, де лежить твій меч, Ітімею. Ти можеш забрати його, коли тільки схочеш, але його закопали, дотримуючись певного ритуалу, й, гадаю, твого батька потішило б, якби відкопали його так само урочисто.
— Авжеж, містере. Зараз я не маю, де його тримати. Можна, він ще якийсь час побуде тут? Сподіваюсь, недовго.
— Цей меч робить честь моєму дому, Ітімею. Ти хочеш якнайшвидше його забрати?
— Його місце у вівтарі моїх предків, але зараз ми не маємо ані домівки, ані вівтаря. Мати, сестра та я мешкаємо в пансіоні.
— Скільки тобі років, Ітімею?
— Двадцять два.
— Ти дорослий, глава родини. Тобі належить зайнятися бізнесом, який я мав з твоїм батьком.
Ісак Беласко пояснив приголомшеному Ітімею, що в тисяча дев’ятсот сорок першому році створив з Такао Фукудою товариство з метою вирощування квітів і декоративних рослин. Через війну товариство не зафункціонувало, але жоден із засновників не відмовився від угоди, а отже воно існує. В Мартінесі, на схід від затоки Сан-Франциско, є підходяща земля, яку він, Ісак Беласко, придбав майже за безцінь. Ішлося про два гектари рівної, родючої, добре поливаної землі зі скромним, але пристойним будиночком, де родина Фукуда могла б мешкати, поки вони знайдуть щось краще. Ітімеєві доведеться тяжко працювати, щоб справа пішла, як вони й домовлялися з Такао.