Альма Беласко була жінкою енергійною, активною, нетерпимою до власних і чужих слабостей, проте роки пом’якшили її вдачу, й вона зробилася поблажливішою до ближніх і до себе самої. «Коли ніщо не болить, це означає, що я прокинулася мертвою», — казала, відходячи від сну й помалу розтираючи м’язи, щоб уникнути судом. Її тіло вже не функціонувало, як колись, доводилось вдаватися до різних хитрощів, щоб уникнути сходів чи відгадати сенс недочутої фрази; все потребувало більших зусиль і часу, існували речі, яких вона просто не могла робити: приміром, кермувати в темряві, заправляти бак, відкупорювати пляшки з водою, нести покупки з крамниці. Для цього їй була потрібна Ірина. А от мозок залишався ясним, вона однаково добре пам’ятала теперішнє й минуле, хіба що свідомо щось плутала; не бракувало Альмі й уважності та розсудливості. Вона досі могла малювати й безпомильно обирала барви; ходила до майстерні, але працювала мало, бо втомлювалася, й воліла полишати роботу на Кірстен і своїх помічників. Альма не згадувала про ці обмеження, зважливо протистояла їм, але для Ірини вони не були секретом. Альму дратувало захоплення стариків власними болячками — темою, яка нікого не цікавила, навіть лікарів. «Дуже поширена думка, яку ніхто не наважується висловити публічно, що нас, стариків, забагато, і ми займаємо простір та відволікаємо на себе ресурси, які мали б належати людям працездатним», — повторювала вона. Жінка не впізнавала на фотографіях багатьох людей, епізодичних у її минулому, яких можна було викреслити. На інших знімках, які Ірина наклеювала в альбомах, Альма могла визначити етапи свого життя, плин років, дні народження, свята, канікули, одержання дипломів, весілля. То були щасливі моменти, ніхто не фотографував журбу. Сама вона з’являлася на знімках зрідка, однак на початку осені Ірині випала нагода краще оцінити жінку, якою була Альма, завдяки її портретам, зробленим Натаніелем; вони складали частину надбання фундації Беласко й були відкриті нечисленним мистецьким світом Сан-Франциско. Саме це мала на увазі одна газета, назвавши Альму «найкраще фотографованою жінкою міста».
Минулого року, на Різдво, одне італійське видання опублікувало розкішний альбом із серією фотографій Натаніеля Беласко; через кілька місяців спритний американський агент організував виставку в Нью-Йорку, а другу в найпрестижнішій мистецькій галереї на вулиці Гірі в Сан-Франциско. Альма відмовилася брати участь у цих проектах і спілкуватися з пресою. Вона воліла, щоб її сприймали як тодішню модель, а не як сьогоднішню старуху, але Ірині зізналася, що вчинила так не через пиху, а з розважливості. Альмі бракувало сил переглядати цей бік свого минулого, вона боялася, що камера могла виявити щось невидиме неозброєному оку. І все ж настирливість Сета зрештою подолала цей опір. Внук кілька разів заходив до галереї і був вражений експозицією; він не міг дозволити Альмі пропустити її, вважав це образливим для пам’яті Натаніеля Беласко.
— Зроби це заради дідуся, він у труні перевернеться, якщо ти не підеш. Завтра я заїду за тобою. І скажи Ірині, щоб їхала з нами. Ви будете вражені.
Він мав рацію. Ірина вже гортала італійське видання, проте була приголомшена побільшеними портретами. Сет повіз їх на масивному родинному «мерседес-бенці», бо втрьох вони не вміщалися ані в автівці Альми, ані на його мотоциклі; до галереї приїхали ополудні, сподіваючись, що о цій порі вона порожня. І справді, на очі їм потрапили тільки якийсь волоцюга, що лежав на тротуарі навпроти вхідних дверей, і подружжя туристів з Австралії, яким доглядачка — така собі китайська порцелянова лялька — намагалася щось упхнути і майже не звернула уваги на Альму та її супутників.
Натаніель Беласко фотографував дружину між тисяча дев’ятсот сімдесят сьомим і тисяча дев’ятсот вісімдесят третім роками однією з перших камер «полароїд 20x24», здатною надзвичайно чітко фіксувати найменші деталі. Беласко не належав до знаменитих професійних фотографів свого часу, сам себе він вважав аматором, але був одним з небагатьох людей, спроможних купити таку камеру. До того ж він мав чудову модель. Те, з якою довірою ставилася Альма до чоловіка, зворушило Ірину; побачивши портрети, дівчина зніяковіла, їй здалося, що, роздивляючись їх, вона оскверняє якийсь дуже інтимний, оголений ритуал. Митця та його модель не розділяло ніщо, вони переплелися в один нерозривний вузол, і з цього симбіозу народжувалися фотографії — чуттєві, але позбавлені сексуального навантаження. В багатьох позах Альма була гола, заглиблена в себе, не здогадуючись, що її хтось споглядає. У легкій, прозорій атмосфері деяких образів жіноча фігура губилася в мріях людини з камерою; в інших, більш реалістичних, вона поставала у Натаніеля жінкою перед дзеркалом, котра на самоті — почуваючись зручно в своєму тілі, відкинувши боязкість — спокійно вдивляється в себе: в прожилки на ногах, у шрам від кесаревого розтину, в позначене півстоліттям життя обличчя. Ірина не могла пояснити свого збентеження, однак зрозуміла небажання Альми виставляти себе напоказ крізь об’єктив чоловіка, з яким, здавалося, її єднало почуття, набагато більш складне та розпусне, ніж подружня любов. З білих стін галереї Альма являлася зору збільшена й покірлива. В Ірини ця жінка викликала якийсь страх, здавалася незнайомкою. Дівчині перехопило подих, і Сет, котрий, напевно, розділяв її почуття, взяв Ірину за руку. Цього разу Ірина не відсмикнула її.