Агент приїхав до Лак-хаузу вранці. Вони вмостилися на дерев’яній лаві в саду й пили каву «американо», яка завжди була в бібліотеці й нікому не подобалася. Від зволоженої нічною росою землі піднімалися легкі випари, повітря ставало теплішим під променями блідого осіннього сонця. Вони були самі й могли спокійно говорити. Деякі пожильці вже пішли на свої ранкові заняття, але більшість прокидалася пізно. Лише бригадир садівників Віктор Вікашов, росіянин з лицем татарського воїна, який уже дев’ятнадцять років працював у Лак-хаузі, мугикав на городі якусь пісеньку, та Кеті швидко проїхала повз них на своєму електричному візку в бік клініки болю.
— Маю для тебе добрі новини, Єлизавето, —мовив Вілкінс.
— Вже давно ніхто не звав мене Єлизаветою.
— Авжеж. Вибач.
— Не забувайте, я Ірина Базілі. Ви самі допомогли мені вибрати ім’я.
— Скажи, дівчинко, як тобі ведеться? Ти лікуєшся?
— Будьмо реалістами, агенте Вілкінсе. Вам відомо, яка у мене платня? Її не вистачить на психолога. Місцева влада оплачує лише три сеанси, і я вже скористалася ними, однак, як бачите, не вчинила самогубства. Живу звичайним життям, працюю й збираюся навчатися через Інтернет. Хочу опанувати терапевтичний масаж, це непоганий фах для людини з сильними руками, як у мене.
— Ти проходиш медогляди?
— Так. І приймаю антидепресант.
— А де мешкаєш?
— У Берклі — кімната досить велика й дешева.
— У тебе тут підходяща робота, Ірино. Спокійна, ніхто тебе не турбує, ти в безпеці. Про тебе добре відгукуються. Я розмовляв з директором, він сказав, що ти його найкраща співробітниця. Маєш нареченого?
— Мала, але він помер.
— Що ти кажеш! О, Господи! Тільки цього тобі бракувало, мені дуже прикро. Від чого він помер?
— Гадаю, від старості — йому було за дев’яносто. Але тут не бракує інших стариків, готових запропонувати мені руку й серце.
Вілкінсу жарт не сподобався. Якийсь час вони сиділи мовчки, посапуючи й сьорбаючи каву з паперових стаканчиків. Ірина відчула раптом сум і самотність, мовби думки цього добряги наринули на неї, переплуталися з її власними й перехопили їй подих. Наче у відповідь на телепатичні сигнали дівчини, Рон Вілкінс поклав руку їй на плече й притягнув до своїх кремезних грудей. Агент пахнув солодкавим, несумісним з таким чолов’ягою одеколоном. Ірина відчувала жар, що йшов од Вілкінса, шорсткість піджака, що терся об її щоку, його запах куртизанки, а агент тим часом поплескував її по спині, наче намагався розрадити внука.
— Ну, то які ваші добрі новини? — спитала Ірина, коли трохи оговталася.
— Компенсація, Ірино. Існує один старий, всіма забутий закон, що дає право на компенсацію таким жертвам, як ти. Це дозволить тобі оплатити курс лікування, бо ти його потребуєш, а коли пощастить, то й зробити вступний внесок за невеличке помешкання.
— Це все теорії, містере Вілкінсе.
— Є люди, які вже одержали компенсацію.
Він пояснив, що хоча її справа вже трохи задавнена, добрий адвокат може довести, що вона зазнала тяжких наслідків, страждає на післятравматичний синдром, потребує психологічної допомоги й ліків. Ірина нагадала агентові, що в злочинця немає майна, яке можна було б конфіскувати.
— Заарештовані інші, причетні до цієї мережі. Люди можновладні й грошовиті.
— Вони не заподіяли мені ніякої шкоди. Є лише один винуватець, містере Вілкінсе.
— Послухай мене, дівчинко. Тобі довелося змінити ідентичність і місце проживання, ти втратила матір, шкільних друзів і всіх знайомих, ти фактично змушена переховуватися в іншому штаті. Те, що сталося — не минуле, воно триває, і є чимало винуватців цього.
— Раніше я теж так гадала, містере Вілкінсе, але вирішила, що не можу завжди залишатися жертвою. Я перегорнула цю сторінку. Тепер я Ірина Базілі, і в мене інше життя.
— Мені прикро нагадувати тобі про це, але ти й далі залишаєшся жертвою. Дехто зі звинувачених охоче заплатить відшкодування, щоб уникнути скандалу. Ти дозволиш дати твоє ім’я адвокатові, який спеціалізується на цьому?
— Ні. Навіщо ворушити минуле?
— Добре все обміркуй, дівчинко. Добре все обміркуй і зателефонуй мені на цей номер, — агент простягнув їй візитку.