Ірина провела Рона Вілкінса до виходу й сховала візитку, якою не збиралася скористатися; вона впорається з усім сама, їй не потрібні ці брудні, як вона вважала, гроші, бо через них Ірина мусила б знову витримувати допити й підписувати зізнання, повні непристойних подробиць. Ірина не хотіла розпалювати присок минулого в суді, вона була вже дорослою, і жоден суддя не дозволить їй уникнути зустрічей зі звинуваченими. А преса? Ірину жахало, що про все можуть дізнатися люди, які багато для неї важать, її нечисленні друзі, бабці з Лак-хаузу, Альма, а надто Сет Беласко.
О шостій годині дня Кеті зателефонувала Ірині на мобільний і запросила на чай до бібліотеки. Вони вмостилися у віддаленому кутку, поблизу вікна й подалі від людей. Кеті не подобався чай у презервативах, як вона називала поширені в Лак-хаузі пакетики; жінка мала власний чайник, порцелянові чашки, невичерпні запаси чаю якоїсь французької фірми та бісквітне печиво. Ірина пішла з чайником до кухні по окріп, навіть не намагаючись допомогти із сервіровкою, бо цей ритуал був дуже важливим для Кеті, яка робила все сама конвульсійними рухами рук. Жінка не могла піднести до губ тонку порцелянову чашку, мусила користуватися пластиковим стаканчиком та соломинкою, але раділа, бачачи в руках гості чашку, яку успадкувала від бабусі.
— Хто цей темношкірий тип, який обіймав тебе вранці в саду? — поцікавилася Кеті, коли обговорили останній епізод серіалу про жіночу тюрму, який обидві не пропускали.
— Просто приятель, з яким я давно не бачилася, — пробурмотіла Ірина, доливши собі чаю, щоб приховати замішання.
— Я тобі не вірю, Ірино. Я вже давно стежу за тобою і знаю, що тебе щось гризе.
— Мене? Це все ваші вигадки, Кеті. Кажу вам, просто приятель.
— Рон Вілкінс. Мені дали його ім’я в реєстратурі. Я поцікавилась, хто до тебе приходив, бо мені здалося, що цей чоловік тебе чимось налякав.
Роки нерухомості й неймовірних зусиль, яких їй довелося докласти, щоб вижити, зменшили Кеті — на великому електричному візку вона здавалася дівчинкою, а проте випромінювала надзвичайну силу, пом’якшувану її добротою, яку нещасний випадок лише примножив. Незмінна усмішка та коротка стрижка надавали жінці пустотливого вигляду, що контрастував з її мудрістю тисячолітнього ченця. Фізичний біль увільнив Кеті від неуникних повинностей та огранував дух, мов діамант. Її розум не був уражений крововиливами в мозок, натомість, як вона сама казала, їй поміняли клітку, і внаслідок цього в Кеті розвинулася інтуїція, що дозволяла проникати зором у невидиме.
— Наблизься, Ірино.
Маленькі холодні руки Кеті з деформованими через переломи пальцями вчепилися в лікоть дівчини.
— Знаєш, що найкраще допомагає в біді, Ірино? Розмова. Ніхто не може йти світом сам-один. Чому, по-твоєму, я організувала клініку болю? Тому що біль слабне, якщо поділитися ним з кимось. Клініка потрібна пацієнтам, але ще більше мені. У всіх нас у темних закапелках душі є чорти, проте якщо витягти їх на світло, вони маліють, никнуть, замовкають і зрештою дають нам спокій.
Ірина марно спробувала вивільнитися з цих чіпких пальців. В сірих очах Кеті було стільки співчуття й любові, що дівчина не змогла їх відкинути. Вона сіла на підлогу, поклала голову на вузлуваті коліна Кеті й дозволила тій гладити себе по голові скаліченими руками. Ніхто так не пестив її відтоді, як Ірина поїхала від діда з бабою.
Кеті сказала їй, що найголовніше в житті — очистити власні вчинки, прийняти дійсність такою, як вона є, спрямувати всю енергію на теперішність і зробити це просто зараз, негайно. Чекати не можна, це Кеті затямила після нещасного випадку. В своєму стані вона мала вдосталь часу, щоб сформувати власні судження й краще взнати себе. Бути, існувати, любити сонячне світло, людей, птахів. Біль наринав і минав, напади нудоти наринали й минали, розлади шлунку наринали й минали, але це не тривало довго. Натомість Кеті мала ясний розум і вміла насолоджуватися кожною краплиною води в ду́ші, дотиком дружніх рук, які мили шампунем її волосся, приємною прохолодою лимонаду в літню днину. Вона думала не про майбутнє, а лише про день, в якому жила.
— Я намагаюся пояснити тобі, Ірино, що ти не можеш бути прив’язаною весь час до минулого та боятися майбутнього. Тобі дано тільки одне життя, але якщо ти проживеш його добре, цього досить. Єдиною реальністю є теперішність, оця днина. Чого ти чекаєш, щоб почати бути щасливою? Важить кожен день. Хто-хто, а я це чудово знаю!
— Не всім дано бути щасливими, Кеті.