— Бачу, тебе вразила моя кімната. Але я не хочу, щоб ти мене жалів.
— Я не жалію. Зараз я на тебе серджуся.
— Ти хочеш, щоб я кинула роботу, надійний заробіток, кімнату за усталену плату, яку я насилу знайшла, і перебралася до тебе, щоб потім опинитися на вулиці, коли набридну тобі. Чудова ідея.
— Нічого ти не розумієш, Ірино!
— Ні, розумію, Сете. Тобі потрібна секретарка, з якою можна спати.
— Бог з тобою, Ірино! Я ні про що не проситиму, але попереджаю, що готовий розвернутися й піти з твого життя. Тобі відоме моє почуття до тебе, це навіть бабусі видно.
— Альмі? А до чого тут вона?
— Це була її ідея. Я збирався запропонувати тобі вийти за мене, та й по всьому, а вона порадила, щоб ми спробували пожити разом рік чи два. Мовляв, ти матимеш час, щоб звикнути до мене, а мої батьки — щоб звикнути, що ти бідна і не єврейка.
Ірина навіть не спробувала стримати сльози. Уткнулась обличчям у зчеплені на столі руки, потерпаючи від головного болю, що посилився за останні години, охоплена розбіжними почуттями: ніжністю та вдячністю до Сета, соромом через власну мізерність, безпорадністю перед майбутнім. Чоловік пропонував їй любов, як у романах, але це було не для неї. Вона могла любити стариків у Лак-хаузі, Альму Беласко, небагатьох приятелів, приміром, Тіма, який зараз занепокоєно позирав на неї з-за шинквасу, своїх діда й бабу, що знайшли пристановище в стовбурі секвойї, Неко, Софію й інших тварин у Лак-хаузі; могла любити Сета сильніше, ніж будь-кого в світі, але не сповна.
— Що з тобою, Ірино? — розгублено спитав Сет.
— Ти тут ні до чого. Це пов’язано з минулим.
— Розкажи мені.
— Навіщо? Це не має значення, — дівчина висякнулася в паперову серветку.
— Це має велике значення, Ірино. Вчора ввечері я хотів узяти тебе за руку, і ти ледь не вдарила мене. Звичайно, ти мала рацію, я напився, як свиня. Вибач. Присягаюсь, таке ніколи не повториться. Я три роки кохаю тебе, ти це чудово знаєш. Чого чекаєш ти, щоб полюбити мене? Обережно, люба, я можу знайти іншу дівчину з Молдавії — їх тисячі, готових вийти заміж, щоб отримати американську візу.
— Гарна ідея, Сете.
— Зі мною ти будеш щасливою. Я найдобріша істота в світі і зовсім не шкідлива.
— Жоден американський адвокат на мотоциклі не може бути нешкідливим, Сете. Але ти й справді фантастична людина.
— Отже ти згодна?
— Я не можу. Якби ти знав мої причини, то втік би, не озираючись.
— Спробую відгадати: заборонена торгівля екзотичними тваринами на межі вимирання? Байдуже. Поїдьмо оглянеш моє помешкання, а тоді вирішуй.
Помешкання в новочасному будинку на бульварі Ембаркадеро з конс’єржем і огранованими дзеркалами в ліфті було таким бездоганним, що, здавалося, тут ніхто не живе. Крім шкіряного дивана кольору шпинату, великого телевізора, столу зі скляною стільницею, на якій стояли акуратні стоси журналів і книжок, та кількох данських світильників, у цій пустелі з великими вікнами й паркетною підлогою не було нічого. Жодних килимів, картин, прикрас чи рослин. Оздобою кухні були стіл з чорного граніту й чудовий набір мідних казанків і пателень, в яких ніхто не куховарив: вони звисали з прикріплених до стелі гачків. Ірина з цікавості зазирнула до холодильника й побачила там помаранчевий сік, пляшку білого вина і пакет знежиреного молока.
— Ти іноді їси щось ситне, Сете?
— Так, у батьків або в ресторані. Тут, як каже моя мама, бракує жіночої руки. Ти вмієш готувати, Ірино?
— Картоплю й капусту.
Кімната, що, за словами Сета, на неї чекала, була стерильною та незайманою, як усе помешкання: широке ліжко, устелене грубою стьобаною ковдрою та подушками трьох відтінків кольору кави, що аж ніяк не додавали кімнаті радості, нічний столик і металевий стілець. На стіні пісочного кольору висіла одна з чорно-білих Альминих фотографій, зроблених Натаніелем Беласко, але на відміну від решти, що здалися Ірині дуже відвертими, ця відтворювала тільки профіль дрімаючої Альми. Фотографія була єдиною прикрасою в Сетових володіннях.
— Скільки часу ти тут живеш?
— П’ять років. Тобі подобається?
— Вид вражаючий.
— Але помешкання видається тобі надто холодним, — виснував Сет. — Що ж, коли захочеш внести якісь зміни, нам доведеться узгодити деталі. Ніяких торочок і пастельних тонів, вони не відповідають моїй особистості, але я готовий піти на незначні поступки в оздобленні. Не зараз, згодом, коли ти попросиш, щоб я взяв тебе заміж.
— Дякую, а поки що відведи мене до метро, я повинна повернутися до своєї кімнати — здається, підчепила грип, усе тіло ламає.