Одного листопадового вечора дві тисячі другого року Рон Вілкінс подзвонив у двері дому в скромному кварталі на півдні Далласа, і йому відчинила Аліса. Він одразу впізнав дівчинку, переплутати її з кимось було неможливо. «Мені треба поговорити з твоїми батьками», — мовив, полегшено зітхнувши, бо доти не був певен, що дівчинка жива. Агентові пощастило: Джим Робінс саме працював в іншому місті, і дівчинка була вдома вдвох із матір’ю. Агент показав жінці жетон ФБР і, не чекаючи запрошення, штовхнув двері й одразу попрямував до вітальні. Ірина назавжди запам’ятала ту мить, наче це сталося щойно: кремезний негр, солодкуватий запах квітів, що йшов од нього, глибокий голос, яким він повільно вимовляв слова, великі красиві руки з рожевими долонями. «Скільки тобі років?» — запитав він її. Радміла встигла хильнути перед тим горілки й цмулила третю пляшку пива, але сама себе вважала тверезою й спробувала була втрутитися в розмову, мовляв, дочка неповнолітня, і запитувати слід її, а не дитину. Вілкінс урвав жінку одним жестом. «Скоро п’ятнадцять», — пробурмотіла Аліса ледь чутно, наче її впіймали на гарячому, і чоловік здригнувся, бо його єдина дочка, його сонечко, була ровесницею цієї дівчинки. Дитинство Аліси минало в злиднях, її організмові бракувало протеїнів, вона пізно розвинулася й була такою малорослою, а її кості такими тонкими, що здавалася набагато молодшою. Алісі можна було дати років дванадцять, і Вілкінс підрахував, що на перших знімках, які поширювалися в Інтернеті, вона була дев’яти або десятирічною. «Я хочу поговорити віч-на-віч з твоєю мамою», — мовив зніяковілий агент. Однак Радміла допилася вже до того стану, коли зробилася агресивною, й почала кричати, що її дочка має право знати все, що той скаже. «Правда, Єлизавето?» Дівчинка, мов загіпнотизована, ствердно кивнула головою, відвернувшись до стіни. «Мені дуже прикро, дитино», — мовив Вілкінс і поклав на стіл з півдюжини фотографій. Так Радміла зіткнулася з тим, що більше двох років відбувалося в її домі й що вона відмовлялася бачити, а Аліса дізналася, що понад два мільйони чоловіків по всьому світу дивилися її інтимні ігри з вітчимом. Вона роками почувалася брудною, огидною, винуватою; побачивши розкладені на столі знімки, хотіла померти. І не було для її гріха покути.
Джим Робінс запевнив її, що такі ігри з батьком чи дядьком нормальні, що чимало хлопчиків та дівчаток охоче так бавляться і вдячні за це. То особливі діти. Але ніхто про таке не говорить: це секрет, про який не можна прохопитися ані словом перед подружками, вчителями чи лікарем, бо люди казатимуть, що вона грішна й нечестива, і в неї не стане друзів, і навіть власна мати відмовиться від неї, бо Радміла дуже ревнива. Чому вона впирається? Хоче подарунків? Ні? Гаразд, у такому разі він платитиме їй так, начеб вона доросла жіночка, — не їй безпосередньо, а діду з бабою. Джим сам пересилатиме гроші до Молдавії від імені онуки, нехай вона напише їм поштівку, яку він надішле разом із грішми, тільки не треба нічого казати Радмілі: це буде їхньою таємницею. Іноді старикам потрібні додаткові кошти, щоб полагодити дах чи купити козу. Жодних проблем: він — добра душа, розуміє, що життя в Молдавії тяжке, Єлизаветі пощастило, що вона опинилася в Америці, але недобре одержувати гроші задарма, треба їх заробити, еге ж? Треба посміхатися, це ж неважко, треба вбратися так, як він скаже, треба витримати мотузки та кайданки, треба випити трохи джину, щоб розслабитися, змішавши його з яблучним соком, аби не обпекти горло, вона швидко звикне до смаку цього напою, додати цукру? Попри алкоголь, наркотики й страх, дівчинка в якийсь момент завважила камери в коморі з інструментами — їхньому «гніздечку», куди жодна людина, навіть мати, не сміла зазирати. Робінс заприсягся, що фотографії та відео його особисті, їх ніхто ніколи не побачить, він сховає їх на згадку, вони будуть з ним, коли через кілька років вона поїде навчатися до коледжу.