— Те саме казала Кеті.
— Дослухайся до неї, ця жінка багато знає. Дозволь тобі допомогти. Я ніякий не мудрець, але добрий товариш, і не раз доводив тобі свою впертість. Я ніколи не здаюся. Зважся, Ірино, я все одно не дам тобі спокою. Чуєш моє серце? Воно кличе тебе... — Сет узяв її за руку й пригорнув до грудей.
— Існує ще дещо, Сете.
— Ще?
— Відтоді як агент Вілкінс урятував мене од вітчима, ніхто не доторкався до мене... Ти розумієш, що я маю на увазі. Я була сама, і волію залишатися сама далі.
— Це доведеться змінити, Ірино, але ми будемо рухатися поволі. Те, що сталося, не має жодного стосунку до любові, і ніколи не повториться. Це не має стосунку й до нас. Якось ти сказала мені, що старики кохаються неквапно. Непогана ідея. Давай любитися, як двоє стариків, як ти гадаєш?
— Не думаю, що з цього щось вийде, Сете.
— Тоді доведеться звернутися до лікаря. Ну ж бо, жінко, не плач. Ти зголодніла? Причешися трохи, і давай десь поїмо та поговоримо про гріхи моєї бабусі — це завжди нас підбадьорює.
Тіхуана
У благословенні місяці тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року Альма та Ітімей могли вільно кохатися в убогому мотелі в Мартінесі; вона зізналася йому, що неплідна. Це було радше не неправдою, а бажанням, ілюзією. Вчинила так, щоб запобігти несподіванкам у ліжку, бо вірила в діафрагму як спосіб контрацепції, що допомагає уникнути сюрпризів, та й менструація в неї завжди була такою нерегулярною, що гінеколог, до якого тітка Ліліан водила її пару разів, діагностував у яєчниках кісту, яка прирікала Альму на бездітність. Серед багатьох інших речей Альма відклала на потім і операцію, оскільки материнство було останнім з її пріоритетів. Сподівалася, що, немов якими чарами, не завагітніє на цьому етапі своєї молодості. Такі неприємності траплялися з жінками, які належали до іншого класу, — неписьменними, бідними. Альма не здогадувалася про свій стан до десятого тижня, бо не вела рахунку циклам, а коли взнала, то впродовж іще двох тижнів вірила в диво. «Мабуть, тут помилка в підрахунках, — думала вона, — але коли вже сталося те, чого я найбільше боялася, що ж — докладу зусиль і впораюся з цим». Вона почала їздити скрізь на велосипеді, несамовито крутячи педалі. Раз по раз перевіряла, чи немає крові на нижній білизні, і з кожним днем ставала сумнішою, але не припиняла побачень з Ітімеєм і віддавалася коханню так само нестямно, як мчала на велосипеді з пагорба на пагорб. Нарешті, коли вже не могла не зважати на набубнявілі груди, вранішню нудоту й напади тривоги, Альма звернулася не до Ітімея, а, як і в дитинстві, до Натаніеля. Боючись що дядько й тітка щось винюхають, пішла до нього в ту саму контору «Беласко і Беласко» на вулиці Монтгомері, яка існувала тут з тисяча дев’ятсот двадцятого року — від часів патріарха — з помпезними меблями й томами юридичної літератури в шкіряних темно-зелених палітурках; пішла до мавзолею закону, де перські килими робили кроки нечутними, а розмови велися довірчим шепотом.
Натаніель сидів за письмовим столом у сорочці — вузол краватки розслаблений, волосся скуйовджене, перед ним — стоси документів і розкритих книжок; однак забачивши її, він квапливо вийшов з-за столу, щоб обійняти сестру в перших. Альма притислася лицем до його шиї, відчувши глибоке полегшення, бо могла поділитися своєю драмою з цим чоловіком, який ніколи її не підводив. «Я вагітна», — наважилася сказати. Не відпускаючи її, Натаніель підвів Альму до дивану, і вони сіли поряд. Альма розповіла йому про кохання, про мотель, про те, що вагітність — провина не Ітімея, а її власна, і що якби Ітімей знав, то категорично би наполягав на шлюбі й узяв на себе відповідальність за дитину. Однак вона все добре обміркувала, їй бракує мужності відмовитися від усього й стати дружиною Ітімея. Вона обожнювала його, але знала, що скрута уб’є їхнє кохання. Змушена вибирати між злиденним життям у японській громаді, з якою не мала нічого спільного, й звичним сприятливим середовищем, Альма страшилася невідомого й сама соромилася своєї слабкості. Ітімей заслуговував на беззастережну любов, він чудова, розумна, свята людина, чиста душа, делікатний і ніжний коханець, у чиїх руках вона почувалася щасливою — говорила плутано, сякаючись, щоб не заплакати, намагаючись зберегти гідність. Жінка додала, що Ітімея цікавить духовний бік життя, він завжди залишатиметься простим садівником замість розвивати свій неабиякий мистецький талант або перетворити квітництво на великий бізнес. Ітімеєві не йдеться про це, він не бажає чогось більшого, вдовольняється тим, що заробляє на прожиток, байдужий до добробуту чи успіху. Ітімей любить медитацію та спокій, але їх не намажеш на хліб, і вона не збирається створювати сім’ю в дощатій халабуді під порепаною залізною покрівлею й жити серед землекопів. «Я знаю, Натаніелю, вибач, ти попереджав мене тисячі разів, а я не дослухалася до тебе, ти мав рацію, тепер я й сама бачу, що не можу вийти за Ітімея, але так само не можу й відмовитися від цього кохання, без нього я помру, всохну, наче рослина в пустелі, тепер я буду обережнішою, ми будемо остерігатися, таке не повториться, обіцяю тобі, Натаніелю, клянуся». Вона говорила й говорила, раз по раз ніяковіючи та вибачаючись. Натаніель слухав, не уриваючи цього потоку слів, поки Альмі їх не забракло — їй перехопило подих і вона перейшла на шепіт.