Повернувшись з Тіхуани, вона призначила Ітімею зустріч у мотелі раніше, ніж зазвичай. Приїхала гонориста, озброєна вигадками, але душа її ридала. Ітімей уперше з’явився раніше за Альму. Він чекав на неї в одному з тих брудних номерів, де кишіли таргани, але які вони озоряли вогнем кохання. Вони не бачилися п’ять днів, а ще багато тижнів перед тим якась невиразна тривога потьмарювала зачарування їхніх зустрічей, якась загроза, як здавалося Ітімею, огортала їх густим туманом, однак Альма пустотливо розвіювала ці побоювання, закидаючи, що через ревнощі він, мовляв, спав з розуму. Ітімей помічав, що вона була, мов не своя, чимось занепокоєна, багато й швидко говорила, в неї миттєво змінювався настрій — кокетство й ніжність раптом переходили у притаєне мовчання або й непояснимі вибухи гніву. Емоційно Альма, поза сумнівом, віддалялася від нього, хоча її нестямна пристрасть і шаленство, з яким вона раз по раз намагалася відчути оргазм, свідчили про протилежне. Іноді, коли вони, обійнявшись, відпочивали від любовного шалу, її щоки зволожувалися. «Це сльози кохання», — казала Альма, однак Ітімею, котрий ніколи не бачив, як його подруга плаче, вони здавалися слізьми зневіри, а її витівки в ліжку — спробою відвернути його увагу. Він обережно намагався з’ясувати, що з нею відбувається, проте на всі запитання Альма відповідала лукавим сміхом або зухвалістю повії, і хоча робила це жартома, Ітімею було неприємно. Альма вислизала від нього, мов ящірка. За ці п’ять днів розлуки, які вона пояснила необхідністю поїздки з родиною до Лос-Анджелеса, Ітімей поринув в один зі своїх періодів відчуженості. Він і далі обробляв землю й вирощував квіти, але робив це, ніби під гіпнозом. Мати, яка знала його краще, ніж будь-хто, утрималася від запитань і сама відвезла квіти на продаж до Сан-Франциско. Мовчки й спокійно, схилившись над рослинами під пекучим сонцем, Ітімей віддався передчуттям, які рідко його обманювали.
Альма побачила його в приглушеному потертими фіранками світлі найнятого номера, і знову відчула, як провина крає її серце. На якусь мить зненавиділа цього чоловіка, який змушував її зріти власну нікчемність, але враз на неї наринула хвиля любові й пристрасті, як завжди, коли дивилася на нього. Ітімей чекав її, стоячи біля вікна: незворушний, простий, ніжний і делікатний; його обличчя випромінювало спокій. Ітімей — це пружне тіло, шорстке волосся, зелені пальці, лагідні очі, сміх, що народжувався в глибинах його єства, його манера кохатися так, наче востаннє. Пойнята тривогою, вона не могла дивитися йому просто в лице й удала, нібито її душить кашель. «Що з тобою, Альмо?» — спитав Ітімей, не торкаючись її. І тоді вона спрямувала на нього зливу слів, приготованих, щоб обілити себе: мовляв, вона кохає його й кохатиме, доки житиме, але їхній зв’язок позбавлений майбутнього, він неможливий, родина та друзі вже почали щось підозрювати й ставити запитання, вони належать до двох різних світів і кожен мусить змиритися зі своєю долею, вона вирішила продовжити мистецькі студії в Лондоні, і їм треба розлучитися.
Ітімей витримав усі закиди зі стійкістю людини, яка чекала на таке. Коли Альма замовкла, запанувала тривала тиша, і в неї сяйнула думка, що вони б могли віддатися відчайдушному коханню ще один раз, це стало б палким прощанням, останнім дарунком чуттів перед тим, як розбити мрію, яку вона плекала ще з часів їхніх наївних дитячих пестощів у саду в Сі-Кліффі. Розстебнула на блузці один ґудзик, другий, однак Ітімей жестом спинив її.