— Я розумію, Альмо.
— Пробач, Ітімею. Я вигадувала тисячі безумств, аби ми могли залишатися разом, мріяла про якесь пристановище, де ми могли б кохатися, замість цього жахливого мотелю, але це неможливо. Я не можу й далі тримати все в секреті, я просто збожеволію. Ми повинні розлучитися назавжди.
— Назавжди — це дуже довго, Альмо. Сподіваюсь, ми ще зустрінемося за більш сприятливих обставин або в іншому житті. — Ітімей старався триматися спокійно, але голос тремтів — це крижана туга вихлюпувалася з його серця.
Обійнялися розгублені, позбавлені свого кохання. В Альми підломлювалися ноги, вона була ладна притиснутися до його грудей, зізнатися в усьому — навіть тому найпотаємнішому, чого соромилася, благати, щоб він одружився з нею, хоч би їм і довелося жити в халабуді й ростити дітей-полукровок; була ладна пообіцяти, що буде йому покірливою дружиною, відмовиться від малювання на шовку, розкошування в Сі-Кліффі й блискучого майбутнього, яке належало їй за народженням, відмовиться від багато чого ще заради нього та їхнього неймовірного кохання. Можливо, Ітімей здогадався про все це, бо урвав її самокатування цілунком у губи — коротким і цнотливим. Не випускаючи Альми з обіймів, він провів її до дверей, а далі до автівки. Поцілував ще раз у чоло й попрямував до свого пікапа, ні разу не озирнувшись.
11 липня 1969 року
Наше кохання неминуче, Альмо. Я завжди це знав, але роками опирався цьому й намагався викинути тебе з голови, бо ніколи не міг би вирвати тебе з серця. Коли ти без жодних пояснень кинула мене, я нічого не зрозумів. Я почувався ошуканим. Однак під час першої подорожі до Японії мав час, щоб заспокоїтися, й зрештою примирився з тим, що втратив тебе в цьому житті. Я припинив робити марні припущення щодо того, що сталося між нами. Не думав, що доля зведе нас знову. Тепер, після чотирнадцяти років розлуки, впродовж яких щодня думав про тебе, я розумію, що ми ніколи б не стали подружжям, але так само ніколи ми не зможемо зректися своїх почуттів — вони надто сильні. Я пропоную тобі прожити нашу любов у мушлі, де їй будуть не страшні вітри, і де вона збережеться недоторканною до кінця наших життів і після смерті. Від нас залежить, щоб любов була вічною.
Іті
Найкращі друзі
Приватна церемонія одруження Альми Мендель і Натаніеля Беласко відбулася на терасі в Сі-Кліффі; вранці того дня було тепло й сонячно, але потім похолодніло, і небо несподівано затягли хмари, мовби відбиваючи душевний стан молодих. Під очима в Альми темніли фіолетові круги, вона провела безсонну ніч, сумніви краяли їй серце, а щойно побачила рабина, пойнята страхом, метнулася до ванної кімнати, але Натаніель зачинився з нею, змусив її вмити холодною водою лице й наказав тримати себе в руках і посміхатися. «Ти не сама, Альмо. Я з тобою і залишатимусь з тобою завжди», — пообіцяв він. Рабин, який спершу опирався цьому шлюбу, оскільки вони були братом і сестрою в перших, зрештою змирився з ситуацією, коли Ісак Беласко, його найвизначніший парафіянин, пояснив, що з огляду на стан Альми, іншого виходу, крім весілля, немає. Ісак додав, що молодята любили одне одного ще дітьми, і давнє почуття переросло в пристрасть, коли Альма повернулася з Бостона — це трапляється, бо така вже людська природа, мовляв, що сталося, те сталося, й залишається хіба що їх благословити. Марті й Сарі спало на думку, що можна було б вигадати й поширити якусь історію, щоб заткнути роти пліткарям, розголосити, приміром, що Менделі удочерили Альму в Польщі, а отже ніяка вона їм не кревна, але Ісак не погодився. До скоєної помилки не слід додавати таку брутальну брехню. В глибині душі він радів союзу двох людей, яких найбільше любив, після своєї дружини. Ісак волів, щоб Альма вийшла за Натаніеля й назавжди вкорінилася в їхній родині, а не пошлюбилася з кимось іншим і пішла від них. Ліліан нагадала йому, що в кровозмісних шлюбах народжуються діти з вадами, але чоловік запевнив, що це народні забобони, бо таке трапляється лише в закритих спільнотах, де кровозмішення повторюється від покоління до покоління, а тут не той випадок.
Після церемонії, в якій взяли участь тільки родина, державний реєстратор і прислуга, у великій їдальні, де відзначалися найурочистіші події, влаштували вечерю. Куховарка, її помічниця, покоївки й шофер ніяково вмостилися за одним столом з господарями; обслуговували двоє офіціантів з «Ерні» — найвишуканішого ресторану міста, де й замовили страви. Ідея спала на думку Ісакові, який хотів таким чином офіційно підтвердити, що з цього дня Альма й Натаніель стали подружжям. Персоналу, який знав, що молоді з однієї родини, було непросто звикнути до такого повороту. Одна з покоївок, яка працювала у Беласко чотири роки, до цього дня гадки не мала, що вони не рідні брат і сестра. Вечеря почалася з гробової тиші, всі почувалися незручно й дивилися в свої тарілки, але в міру того, як Ісак змушував присутніх проголошувати тости й споживалося вино, всі жвавішали. Веселий, збуджений Ісак раз по раз наповнював келихи собі й гостям і був схожий на здорового, помолоділого двійника того стариганя, на якого перетворився за останні роки. Ліліан, побоюючись за його серце, смикала чоловіка під столом за брюки, щоб той вгамувався. Нарешті молодята розрізали вкритий кремом марципановий торт тим самим срібним ножем, що й Ісак і Ліліан на своєму весіллі багато років тому. Молодята попрощалися з кожним і поїхали на таксі, бо шофер випив стільки, що плаксивим голосом декламував щось своєю рідною ірландською мовою.