В Японії Хейдецо заявила синові, що її найперша повинність — це не покійний чоловік, а старенькі батьки, якщо вони живі, а також брати й сестри, яких вона не бачила з тисяча дев’ятсот двадцять другого року. Мати не запропонувала Ітімею супроводити її. Спокійно попрощалася, наче йшла за покупками, і навіть не поцікавилася, як син збирається давати собі раду. Ітімей віддав матері всі їхні гроші. Він бачив, як від’їхав поїзд, залишив валізу на вокзалі й вирушив у путь в чому був, із зубною щіткою та прахом батька в прогумованому саквояжі. Мапа була йому не потрібна, маршрут він вивчив напам’ять. Весь перший день простував з порожнім шлунком, а ввечері дійшов до невеличкого синтоїстського храму й вмостився під самим муром. Ітімей уже засинав, коли до нього наблизився жебрущий чернець і повідомив, що в храмі завжди знайдуться чай і рисові коржики для подорожніх. Так він жив наступні чотири місяці. Мандрував упродовж дня, поки його не змагала втома, постив, поки хтось не пропонував йому якусь їжу, й засинав там, де його заставала ніч. Він ніколи нічого не просив, ніколи не потребував грошей. Крокував з чистою головою, втішаючись краєвидами й власною втомою, а зусилля, яких докладав, поступово витруювали з його душі злощасну пам’ять про Альму. Коли нарешті обійшов сто храмів, прогумований саквояж спорожнів, а сам він звільнився від прикрих почуттів, що змагали його на початку мандрів.
2 серпня 1994 року
Жити в невизначеності, непевності, без планів та цілей, віддавшись руху, наче підхоплений вітром птах, — цього я навчився в своїх мандрах. Тебе дивує, що я й досі, в шістдесят два роки, можу раптом одного чудового дня зірватися з місця й, не маючи ні певного маршруту, ні багажу, блукати, мов юнак, який користується автостопом; дивує, що я зникаю на невизначений час, не телефоную тобі й не пишу, а повернувшись, не можу пояснити, де був. Тут немає жодної таємниці, Альмо. Я просто блукаю, от і все. Щоб вижити, мені потрібно зовсім небагато, майже нічого. Свобода!
Я йду, але завжди беру в дорогу спомин про тебе.
Іті
Осінь
Ленні Біль подався до помешкання Альми в Лак-хаузі, коли та і на другий день не прийшла до лави в парку — місця їхніх зустрічей. Йому відчинила Ірина, котра забігла допомогти жінці вбратися перед початком нового дня.
— Я чекав на тебе, Альмо. Ти припізнилася, — мовив Ленні.
— Життя надто коротке, щоб бути пунктуальними, — зітхнула вона.
Ірина вже кілька днів приходила заздалегідь, щоб погодувати її сніданком, пильнувати в ду́ші й допомогти вдягтися, але обидві не говорили про це вголос, бо це б означало визнати, що в Альми починається період, коли вона не зможе жити далі без сторонньої допомоги, і їй доведеться перебратися до другого рівня або повернутися до Сі-Кліффа й жити зі своєю родиною. Обидві воліли думати про цю раптову слабкість як про тимчасову незручність. Сет просив Ірину кинути роботу в Лак-хаузі й оселю, яку називав щурячим кублом, й остаточно переїхати до нього, але вона залишалася однією ногою в Берклі, щоб уникнути пастки залежності, якої боялася так само, як Альма переходу на другий рівень у Лак-хаузі. А коли спробувала пояснити це Сетові, того образило таке порівняння.