Відсутність Неко подіяла на Альму, наче інфаркт: у неї боліли груди. Жінці постійно ввижався кіт, який прибирав подоби то диванної подушки, то зібганого краю килима, то її зім’ятого пальта, то тіні дерева за вікном. Вісімнадцять років Неко був її повірником. Щоб не розмовляти сама з собою, вона зверталася до нього, знаючи, що кіт не відповість, але все розуміє своїм котячим розумом. Вони мали однакову вдачу: обоє марнославні, ліниві, самотні. Альма любила в ньому не лише посередність безпородної тварини, а й руйнівні сліди прожитих років — залисини на шкурці, скривлений хвіст, каправі очі, черево гультяя. Альмі бракувало кота в ліжку, їй було важко заснути, не відчуваючи його ваги на стегні чи в ногах. Крім Кірстен, це була єдина жива істота, що її голубила. Ірина прагнула цього, їй хотілося робити Альмі масаж, мити голову, приводити в порядок нігті, зрештою знайти якийсь спосіб наблизитися до неї фізично й дати їй зрозуміти, що вона не самотня, однак Альма всіх тримала на відстані. Ірині такі контакти в Лак-хаузі з іншими старшими жінками видавалися природними, і мало-помалу вона почала прагнути їх також із Сетом. Відсутність Неко Ірина спробувала компенсувати, кладучи в Альмине ліжко грілку з гарячою водою, але ця недоречна заміна лише поглиблювала біль, тож вона запропонувала Альмі поїхати до товариства захисту тварин і підшукати нового кота. Альма пояснила, що не може взяти істоту, яка переживе її. Неко був її останнім котом.
Того дня Софія, як зазвичай, коли Неко був живий і боронив свою територію, чекала на порозі та била по підлозі хвостом, передчуваючи прогулянку, проте Альма почувалася виснаженою після зусиль, яких мусила докласти, щоб вдягтися, і не могла підвестися з дивану. «Залишаю вас у добрих руках, Альмо», — мовила Ірина на прощання. Ленні з тривогою завважив, як змінилися господиня та її оселя — не провітрена, пропахла затворництвом і змарнілими гарденіями.
— Що з тобою, подруго?
— Нічого серйозного. Мабуть, щось зі слухом, і тому я втрачаю рівновагу. Часом чую в грудях якісь звуки, наче слон трубить.
— А що каже лікар?
— Не хочу я ніяких лікарів, аналізів, лікарень. Варто піти на це, і вороття вже немає. І не треба мені Беласко! Вони люблять все драматизувати, почнуть метушитися.
— Тільки не здумай померти раніше за мене. Пам’ятай про нашу угоду, Альмо. Я приїхав сюди, щоб померти у тебе на руках, а не навпаки, — пожартував Ленні.
— Я пам’ятаю. Але якщо підведу тебе, звернись до Кеті.
Ця пізно виявлена дружба, яку обоє смакували, наче коштовне вино, скрашувала дійсність, що невблаганно втрачала для них свій блиск. Альма від природи була такою самітницею, що ніколи не помічала власної самотності. Жила інкрустована в родину Беласко, під опікою дядька й тітки в просторому будинку в Сі-Кліффі, де господарство вели інші люди — її свекруха, управитель, невістка, а сама вона поводилася, мов гостя. Альма скрізь почувалася не такою, несхожою на інших, але не робила з того проблеми, а тішилася, бо вважала себе замкненою, загадковою мисткинею, трохи вищою за решту смертних. Вона не мала потреби змішуватися з цілим людством, яке вважала нерозумним, жорстоким за першої-ліпшої нагоди і в кращому випадку сентиментальним, й хоча стримувалася, щоб не висловлювати цих думок вголос, на схилі літ укріпилася в них. У свої вісімдесят з гаком Альма любила дуже небагатьох людей, але любила сильно, ідеалізуючи їх з романтичним шаленством, що кидало виклик будь-яким проявам дійсності. Їй була невідома згубна влюбливість дитячого й підліткового віку, в університетські роки вона жила відлюдно, подорожувала й працювала сама, не мала партнерів чи друзів, лише підлеглих. Їй усе заміняли непогамовне кохання Ітімея Фукуди й виняткова дружба Натаніеля Беласко, якого Альма згадувала не як чоловіка, а як найближчого друга. Наприкінці життя з нею залишалися її легендарний коханець Ітімей, внук Сет з Іриною, Ленні та Кеті, які найбільше скидалися на друзів з усіх, кого вона знала за довгі роки; завдяки їм Альмі не загрожувала нудьга, одна з найгірших напастей старості. Інших мешканців Лак-хаузу жінка сприймала, наче краєвид затоки, який споглядала здаля, не замочивши ніг. Вона півстоліття належала до великосвітського товариства Сан-Франциско, з’являлася в опері, на благодійницьких акціях і неуникних громадських заходах, тримаючись від усіх на відстані, яку встановлювала, ще коли віталася з людиною. Альма скаржилася Ленні Білю, що її дратують гамір, безглузді розмови й звичаї ближніх, і лише невиразне співчуття багатостраждальному людству рятує її від психопатії. Співчувати нещасним, яких вона не знала, було легко. Люди не подобалися Альмі, вона надавала перевагу котам. Людей перетравлювала невеличкими дозами, більше трьох спричиняли розлад шлунку. Альма завжди уникала зібрань, клубів і політичних партій, не належала до жодного руху, хоча спочатку підтримувала фемінізм, боротьбу за мир і громадянські права. «Я не виходжу боронити китів, щоб не гуртуватися з захисниками природи», — казала вона. Жінка ніколи не жертвувала собою заради іншої людини чи якогось ідеалу. За винятком Натаніеля, коли той захворів, їй не доводилося доглядати когось, навіть сина. Материнство стало для неї не сплеском нестямної любові й тривог, як для інших жінок, а спокійною, стриманою ніжністю. Ларрі був беззаперечно присутній в її житті, в любові Альми до нього переплелися беззастережна довіра й тривала звичка — зручне почуття, що не вимагало значних зусиль. Вона високо цінувала й любила Ісака й Ліліан Беласко, яких називала дядьком і тіткою і після того, як ті стали її свекрами, але не перейняла їхньої доброти та послужливості.