Вона розуміла, що світ навряд чи грає з нею в піжмурки; найімовірніше, її мозку бракує кисню. Альма витикалась у вікно й робила дихальні вправи за підручником, який взяла в бібліотеці, але відкладала рекомендований Кеті похід до кардіолога, бо й досі свято вірила, що з плином часу майже всі болячки виліковуються самі.
Невдовзі їй мало виповнитися вісімдесят два роки, вона була старою, але не хотіла перетинати поріг старості. Не збиралася сидіти в затінку прожитих років, утупивши погляд у порожнечу й поринувши думками в примарне минуле. Альма пару разів падала, але відбулася синцями; прийшов час змиритися з тим, що іноді хтось підтримує її за лікоть, допомагаючи йти, але вона живила рештки свого марнославства й опиралася спокусі віддатися лінощам. Жінку лякала перспектива перейти до другого рівня, де її життя буде позбавлене приватності, і наймані доглядальниці допомагатимуть їй у найінтимніших потребах. «Добраніч, смерте», — казала вона перед сном, плекаючи слабку надію не прокинутися. Це був би довершений спосіб піти, порівняний хіба що з можливістю заснути вічним сном в обіймах Ітімея після кохання. Насправді Альма не вірила, що заслуговує на такий подарунок: вона прожила добре життя, тож навряд чи її смерть буде такою ж доброю. Жінка ще тридцять років тому втратила страх перед смертю, відтоді як та прийшла, наче подруга, щоб забрати Натаніеля. Альма сама покликала її й передала його з рук у руки. Сетові такого не казала, бо той відніс би це на рахунок її хворобливої уяви, але в розмовах з Ленні часто поверталася до цієї теми. Вони подовгу обговорювали можливості існування потойбічного світу, вічного духу й сумирних привидів, які їх супроводять. З Іриною можна було говорити про що завгодно, дівчина вміла слухати, але в своєму віці ще вірила в безсмертя і не могла зрозуміти почуття людини, котра пройшла шлях майже до кінця. Дівчина була нездатна уявити, скільки мужності треба мати, щоб старіти, не надто лякаючись цього; її поняття про вік залишалося теоретичним. Так само теоретичними були публікації про так званий третій вік — усі ці шарлатанські брошури й підручники з автотренінгу, що стояли в бібліотеці, адже їхні автори були ще зовсім не старими людьми. Двоє жінок-психологів, які працювали в Лак-хаузі, і ті були молодими. Що вони — хоч би скільки дипломів мали — могли знати про все, що людина втрачає? Здібності, енергію, незалежність, можливість пересування, людей. Втім, правду кажучи, вона ні за ким не нудьгувала, лише за Натаніелем. Родину Альма бачила достатньо і була вдячна, що провідують її нечасто. Невістка вважала Лак-хауз таким собі складом старих комуністок і наркоманок. Альма воліла спілкуватися з родичами по телефону й зустрічатися в більш підходящих місцях — в Сі-Кліффі або на прогулянці, коли ті зволяли взяти її з собою. Гріх було скаржитися: її невеличка родина, яку складали Ларрі, Доріс, Пауліна й Сет, ніколи її не підводила. Вона не вважала себе кинутою старухою, як чимало мешканок Лак-хаузу.
Альма не могла зволікати з рішенням закрити майстерню, яку утримувала заради Кірстен. Пояснила Сетові, що її помічниця має певні розумові обмеження, але працювала з нею багато років, це була єдина робота Кірстен за все життя, і вона завжди бездоганно виконувала свої обов’язки. «Я повинна подбати про Кірстен, Сете, це єдине, що я можу для неї зробити, але мені бракує сил заглиблюватися в подробиці, займись цим, зрештою ти адвокат». Кірстен мала страховку й деякі заощадження, одержувала пенсію. Альма відкрила їй рахунок і щороку клала на нього якусь суму на випадок нагальної потреби. Однак такі потреби не виникали, і кошти були добре інвестовані. Сет домовився з братом Кірстен, щоб убезпечити її фінансове майбутнє, і погодив з Гансом Фойгтом, що той задіє Кірстен як помічницю Кетрін Хоп у клініці болю. Сумніви директора щодо укладання контракту з особою з синдромом Дауна розвіялися, щойно йому пояснили, що він не муситиме платити їй платити: Кірстен одержуватиме в Лак-хаузі стипендію фундації Беласко.
Гарденії
Коли другий понеділок поспіль Альмі не прислали квітів, Сет приїхав провідати її, прихопивши кошик з трьома гарденіями — як він висловився — в пам’ять про Неко. Смерть кота посилила Альмине збайдужіння, і гнітючий запах квітів не допоміг її розрадити. Сет поставив квіти у воду, приготував чай і вмостився з бабусею на дивані в невеличкій вітальні.