— Що з квітами від Ітімея Фукуди? — спитав начеб знехотя.
— Що тобі відомо про Ітімея, Сете? — сполошилася Альма.
— Багато що. Гадаю, цей ваш приятель причетний до листів і гарденій, які ви отримуєте, і до ваших втеч. Звичайно, можете робити все, що заманеться, але, гадаю, ви не в тому віці, щоб усамітнюватися чи бути в кепському товаристві.
— Ти шпигував за мною! Як ти смієш совати ніс у моє життя?
— Я турбуюся про вас, бабусю. Мабуть, тому що люблю, хоч ви й страшна буркотуха. Вам не слід нічого приховувати, можете довіритися Ірині й мені. Ми ваші спільники в будь-якому безумстві, що прийде вам до голови.
— Ніяке це не безумство!
— Авжеж. Вибачте. Я знаю, це кохання всього життя. Ірина випадково чула вашу розмову з Ленні.
Альма й інші члени родини Беласко вже знали, що Ірина, якщо не постійно, то принаймні кілька днів на тиждень живе у Сета. Доріс і Ларрі утримувалися від негативних коментарів, сподіваючись, що зворушлива молдавська емігрантка виявиться тимчасовою забаганкою сина, але приймали Ірину з холодною чемністю, і та уникала участі в недільних обідах у Сі-Кліффі, на які Альма й Сет настирливо намагалися її затягти. А от Пауліна, якій не подобалися всі без винятку спортивні подружки Сета, зустрічала Ірину з розкритими обіймами. «Вітаю, братику. Ірина діє освіжаюче, і характер у неї сильніший за твій. Вона вправно вестиме тебе по життю».
— Може, розкажете мені все, бабусю? Я по натурі не детектив і не маю бажання шпигувати за вами.
Чашка з чаєм могла випасти з тремтячих рук Альми, і внук забрав її й поставив на стіл. Гнів, який жінка попервах відчула, розвіявся, його заступила страшна втома, підсвідоме бажання вилити душу й зізнатися внуку в помилках, виповісти йому, що зсередини її щось підточує, що вона повільно помирає — і час добрий, бо вона дуже втомилася й помре щасливою та закоханою, то чого ще бажати людині, яка прожила вісімдесят з гаком років і спізнала досхочу життя, кохання й сльози.
— Поклич Ірину. Я не хочу повторювати цю історію двічі.
Ірина одержала есемеску від Сета, коли разом із Кетрін Хоп, Лупітою Фаріас і двома керівницями відділу допомоги та ізолятора сиділа в кабінеті Ганса Фойгта, де обговорювалося питання «обраної смерті» — цим евфемізмом замінили табуйоване директором слово «самогубство». В реєстратурі перехопили зловісний пакет з Таїланду, що лежав як речовий доказ на письмовому столі директора. Пакет надійшов на ім’я хворої на рецидивний рак Хелен Демпсі, яка не мала ні родини, ні бажання витримувати ще раз курс хіміотерапії. В інструкції повідомлялося, що вміст слід змішати з алкоголем і кінець настане вві сні й буде легким. «Це, мабуть, якийсь барбітурат», — припустила Кеті. «Або отрута для щурів», — додала Лупіта. Директор хотів знати, як Хелен Демпсі замовила це, чорт забирай, так що ніхто нічого не знає; персонал повинен пильнувати. Бракувало тільки, щоб пішла поголоска, буцімто в Лак-хаузі люди кінчають життя самогубством, це стало б катастрофою для іміджу закладу. У випадку підозрілих смертей, як, приміром, Жака Девіна, розтин робили не надто ретельно, воліючи не знати подробиць. Співробітники винуватили привиди Емілі та її сина, які забирали з собою зневірених пожильців, бо щоразу, коли хтось помирав, Жан-Даніель, доглядальник-гаїтянин натрапляв на молоду жінку в сукні з рожевими воланами та її бідолашного сина. Від цього видовища волосся в чоловіка ставало дибки. Він просив, аби директор узяв на роботу одну його співвітчизницю — перукарку з нужди й жрицю вуду за покликанням, яка б відправила ці духи до потойбічного світу, де їм і місце, але кошторис не дозволяв Гансові Фойгту таких видатків, він і без того вдавався до різних фінансових викрутасів, щоб утримувати заклад на плаву. Обговорювана тема була не надто втішною для Ірини, яка й досі рюмсала, бо за пару днів перед тим тримала на руках Неко, якому робили укол милосердя, що звільнив кота від старечих хвороб. Альма й Сет були неспроможні супроводити тварину на цьому етапі: перша через скорботу, другий через боягузтво. Вони залишили Ірину в помешканні саму чекати на ветеринара. Замість лікаря Каллета, у якого в останню мить виникла якась родинна проблема, приїхала схожа на недавню випускницю-медичку короткозора нервова дівчина. А проте вона виявилася вправною й співчутливою. Кіт залишив цей світ, муркочучи й ні про що не здогадавшись. Сет повинен був відвезти трупик до крематорію для тварин, а тим часом Неко в целофановому пакеті лежав у Альминому холодильнику. Лупіта Фаріас знала одного мексиканця-чучельника, котрий міг надати коту вигляд живого, набивши клоччям і вставивши скляні очі, або обробити й встановити на невеличкому п’єдесталі — як оздобу — котячу голову. Вона запропонувала Ірині й Сету зробити Альмі такий сюрприз, але їм здалося, що бабуся не оцінить належним чином їхні старання. «Ми в Лак-хаузі повинні припиняти будь-які спроби смерті за вибором, зрозуміло?» — втретє чи вчетверте перепитав Ганс Фойгт, остерігаюче втупившись у Кетрін Хоп, бо саме до неї зверталися найбільш вразливі пацієнти, яких мучив постійний біль. Він небезпідставно підозрював, що ці жінки знають більше, ніж кажуть. Угледівши Сетову есемеску, Ірина перервала директора: «Перепрошую, містере Фойгте, це терміново». Скориставшись нагодою, всі п’ятеро жінок залишили кабінет так швидко, що директор не встиг договорити.