Коли Ірина ввійшла, Альма сиділа на своєму ліжку — побачивши, що бабуся ледь стоїть, внук вмостив її й накрив ноги шаллю. Бліда, з ненапомадженими губами, зіщулена старуха. «Прочиніть вікно. Це сухе болівійське повітря вбиває мене», — попросила вона. Ірина пояснила Сетові, що бабуся не марить — ідеться про відчуття задухи, шум у вухах і слабкість, які дошкуляли їй багато років тому в Ла-Пасі, на висоті три тисячі шістсот кілометрів. Сет здогадався, що симптоми спричинені не болівійським повітрям, а запахом лежачого в холодильнику кота.
Альма почала з того, що змусила їх заприсягтися зберігати в таємниці її секрет навіть після її смерті й почала повторювати те, що вже оповідала, бо вважала, що краще розплутувати моток від самого початку. Знову згадала прощання з батьками на причалі в Данцигу, прибуття до Сан-Франциско і те, як вчепилася тоді в руку Натаніеля, можливо, передчуваючи, що ніколи її не відпустить; потім заговорила про мить, коли познайомилася з Ітімеєм Фукудою — найпам’ятнішу з усіх, що зберігала в скарбниці свідомості. І далі розповідала, простуючи дорогами минулого з такою ясністю, мовби вголос читала по написаному. Сумніви Сета щодо розумового стану бабусі розвіялися. Впродовж трьох останніх років, коли він витягував з неї матеріал для книги, Альма явила унікальний талант оповідачки, почуття гумору, вміння тримати слухачів у напрузі, здатність протиставляти найбільш радісні й трагічні події, світло й тінь, як на фотографіях Натаніеля Беласко, але досі їм не випадало нагоди захоплено спостерігати такий тривалий марафон, що вимагав від неї неабияких зусиль, щоб не зійти з дистанції. Альма говорила кілька годин поспіль, перериваючись на якусь мить лише затим, щоб випити ковток чаю чи згризти галету. Вже споночіло, але ніхто цього не завважив: бабуся мовила, молоді люди слухали. Вона розповіла їм про те, як після дванадцятирічної розлуки вдруге зустріла Ітімея в двадцять два роки, як приспана дитяча любов з невідпорною силою нокаутувала їх обох, хоча кожен знав, що їхнє кохання приречене, й воно справді тривало менше року. «Пристрасть всеохоплююча й вічна впродовж століть, — прорекла стара, — але обставини й звичаї весь час змінюються, і через шістдесят років важко оцінити непереборні перешкоди, які постали перед нами тоді». Якби жінка могла повернути молодість, то, знаючи про себе саму все, що знала зараз, вона вчинила б так само, бо не наважилася б на рішучий крок з Ітімеєм — на заваді стояли умовності, а вона ніколи не відзначалася сміливістю, завжди дотримувалася правил. Єдиний раз рішилася на сміливий вчинок у сімдесят вісім років, коли залишила будинок у Сі-Кліффі й оселилася в Лак-хаузі. Двадцятидволітні, передчуваючи, що в них обмаль часу, Ітімей і вона жадібно впивалися коханням, прагнули осушити його до решти, але що більше смакували, то нерозважливішим видавалося це бажання, і той, хто запевняє, буцімто вогонь гасне лише пізно або рано, помиляється: трапляються пристрасті, схожі на пожежу, і тільки доля здатна притлумити їх одним ударом, але й тоді залишається гарячий присок, готовий спалахнути знову, якщо дати йому кисню. Альма розповіла їм про Тіхуану й одруження з Натаніелем, і що повинні були минути ще сім років, щоб вона знову побачила Ітімея на похороні свекра; весь цей час жінка думала про нього без пожадання, бо не сподівалася зустріти. А потім минули ще сім років, перш ніж вони нарешті змогли віддатися любові, яку досі відчували.
— Виходить, мій батько не Натаніелів син, бабусю? В такому разі я внук Ітімея! Хто я врешті — Фукуда чи Беласко?! — вигукнув Сет.