Натаніель єдиний бачив хлопчика. Втома й сум змагали його, коли чоловік узяв дитя на руки, розгорнув пелюшки й побачив перед собою маленьке, зіщулене синювате створіння з тонкою, прозорою, наче цибулинна лушпайка, шкірою — повністю сформоване, з напіврозплющеними оченятами. Натаніель підніс його до обличчя й поцілував у голову. Холод обпік йому губи, і стримуваний плач струсив його всього — він тремтів, по щоках котилися сльози. Він плакав, гадаючи, що оплакує мертву дитину й Альму, а насправді оплакував себе, своє розміряне, повне умовностей життя, оплакував тягар відповідальності, якого ніколи не міг позбутися, свою самотність, що пригнічувала його від самого народження, оплакував любов, омріяну й недоступну, і підступні карти, що визначили його долю, і всі кляті пастки на своєму шляху.
Через сім місяців після термінового аборту Натаніель, щоб послабити гнітючу тугу, що охопила Альму, повіз її до Європи. Вислуховував її історії про Самуеля і той час, коли обоє жили в Польщі, про бонну, що являлася Альмі в кошмарних снах, про якесь голубе оксамитове вбрання, про Віру Нойман в окулярах, мов у сови, про кількох противних однокласниць, про прочитані книжки, назви яких вона забула, але чиї персонажі завдавали їй смутку, й про інші непотрібні речі, що застрягли в її пам’яті. Культурна подорож могла надихнути Альму, оживити в ній бажання повернутися до малювання на тканинах, — розраховував Натаніель, — а якщо таке станеться, він запропонує їй повчитися якийсь час у Королівській академії мистецтв, найстарішій мистецькій школі Великої Британії. Гадав, що найкраще лікування для Альми — це бути подалі від Сан-Франциско, від усієї родини Беласко й, зокрема, від нього. Вони не згадували більше Ітімея, і Натаніель сподівався, що вірна обітниці Альма не контактує з ним. Він заповзявся проводити з дружиною більше часу, скоротив свій робочий день і, коли мав таку можливість, вивчав судові справи й готував клопотання вдома. Вони й далі спали в різних кімнатах, але припинили удавати, нібито сплять разом. Ліжко Натаніеля остаточно знайшло своє місце в його холостяцькій кімнаті, серед стін, обклеєних шпалерами, на яких були зображені сцени полювання, коні, хорти, лисиці. В години безсоння Альма й Натаніель одухотворяли всі спокуси близькості. Читали далеко за північ разом в одній вітальні, сидячи на одному дивані під одною ковдрою. Іноді по неділях, коли погода не дозволяла плавати в затоці, Натаніель запрошував Альму до кінотеатру, а в годину післяобіднього відпочинку обоє лежали на тому ж дивані, що заміняв їм шлюбне ложе, якого вони не мали.
Подорож, що охоплювала різні країни від Данії до Греції, в тому числі передбачала круїз по Дунаю і ще один у Туреччині, повинна була тривати пару місяців і завершитися в Лондоні, звідки кожен вирушав далі сам. На другий тиждень, коли після смачного обіду й двох пляшок найкращого к’янті вони, взявшись за руки, блукали вуличками Риму, Альма спинилася під ліхтарем, схопила Натаніеля за сорочку й, притягнувши одним посмиком до себе, поцілувала в губи. «Хочу, щоб ти спав зі мною». Це був наказ. Тієї ночі в перетвореному на готель занепалому палаці, де зупинилися, п’яні від вина й римського літа, вони кохалися, відкриваючи в партнері те, що вже знали, й відчуваючи, що роблять щось недозволене. Своїм знанням плотської любові й власного тіла Альма завдячувала Ітімею, який брак досвіду компенсував тією ж неймовірною інтуїцією, що допомагала йому оживляти змарнілі рослини. У мотелі з тарганами Альма була музичним інструментом у руках закоханого Ітімея. З Натаніелем вона не переживала нічого такого. Вони кохалися поквапливо, бентежно, незграбно, наче двоє необачних школярів, не даючи собі часу вивчити одне одного, насолодитися запахом партнера, разом сміятися або зітхати. Потім їх переймала непояснима туга, яку вони намагалися приховати, курячи мовчки сигарети під одним простирадлом, освітлені жовтуватим сяйвом місяця, що підглядав за ними крізь шибку.