Лоуренс Франклін Беласко народився навесні без жодних проблем, яких побоювалися лікарі з огляду на пережиту матір’ю еклампсію. З першого дня життя це ім’я виявилося для нього завеликим, і всі почали називати його Ларрі. Він ріс здоровим, великим, самодостатнім хлопчиком, не потребував якогось особливого догляду і був таким сумирним та мовчазним, що іноді засинав під столом чи стільцем, і ніхто годинами цього не помічав. Батьки передовірили його бабі з дідом і нянькам, які виховували хлопчика, змінюючи одна одну; Альма й Натаніель приділяли синові мало уваги, бо в Сі-Кліффі ним і без них опікувалися півдюжини дорослих. Малюк спав не в своєму ліжку, а почергово то в Ісака, то в Ліліан, яких називав татом і мамою; своїх батьків він іменував формально — матір, батько. Натаніель мало часу проводив удома, він зробився найвідомішим у місті адвокатом, загрібав гроші лопатою, а в години дозвілля займався спортом і вивчав таємниці фотомистецтва. Він чекав, коли син трохи підросте, щоб долучити його до радостей плавання під вітрилами, не здогадуючись, що цей день ніколи не настане. Оскільки свекри заволоділи внуком, Альма, без жодних докорів сумління через те, що залишала хлопчика на них, почала подорожувати в пошуках нових тем для своїх робіт. У перші роки поїздки були нетривалими, бо вона не хотіла надовго розлучатися з Ларрі, але зрештою зрозуміла, що час її відсутності не має жодного значення, бо кожного разу при зустрічі син замість кинутися їй в довгожданні обійми, чемно потискав материну руку. Ображена жінка дійшла висновку, що Ларрі більше любить кота, ніж її, а отже вона могла вирушати на Далекий Схід, до Південної Америки та в інші неблизькі краї.
Патріарх
Перші чотири роки життя Ларрі Беласко пестували дід з бабою й прислуга, його плекали, мов орхідею, виконували всі його забаганки. Такий підхід, який безповоротно зіпсував би вдачу менш зосередженого хлопчика, зробив його привітним, послужливим і не схильним до метушні. Лагідний характер Ларрі не змінився й у тисяча дев’ятсот шістдесят другому році, коли помер його дід Ісак, один із двох стовпів, що підтримували фантастичний світ, у якому малюк жив доти. Після народження улюбленого внука, здоров’я Ісака покращало. «Душею я двадцятилітній, Ліліан, що, чорт забирай, сталося з моїм тілом?» Йому не бракувало сил на щоденні прогулянки з Ларрі, старий утаємничував хлопчика в ботанічні секрети свого саду, лазив з ним рачки й купував йому живність, про яку сам мріяв у дитинстві: галасливого папугу, акваріумних рибок, кроля, який назавжди загубився серед меблів, щойно Ларрі прочинив клітку, вухастого собаку — першого з кількох поколінь кокер-спаніелів, які згодом житимуть у їхньому домі. Лікарі не знали, чим пояснити помітне покращення здоров’я Ісака, а Ліліан приписувала це знахарським та езотеричним методам, на яких уже добре розумілася. Тієї ночі Ларрі після щасливого дня випала черга спати в дідусевому ліжку. Надвечір вони каталися верхи в парку Голден-гейт на взятому напрокат коні: дід сидів у сідлі й надійно тримав онука на руках. Повернулися засмаглі, пропахлі потом і збуджені, бо їм спало на думку купити коня й поні, щоб трюхати поруч. Ліліан чекала на них у саду з пательнею, готова підсмажити сосиски з алтеєю — їхню улюблену вечерю. Потім вона помила Ларрі, поклала до чоловікового ліжка й читала казку, поки хлопчик заснув. Прокинулась о сьомій ранку: Ларрі термосив ручкою її плече: «Мамо, мамо, тато впав». Ісак лежав на підлозі у ванній кімнаті. Натаніель з шофером насилу підняли холодне, обважніле, наче налите свинцем, тіло й поклали на ліжко. Хотіли, щоб Ліліан не бачила, але та виштовхала всіх з кімнати, зачинила двері й відчинила, коли скінчила повільно обмивати й натирати лосьйоном і одеколоном тіло, яке так любила, яке знала краще, ніж своє, уважно вдивляючись у кожну його рисочку, дивуючись, що воно нітрохи не постаріло, збереглося яким вона його пам’ятала: Ісак залишався тим самим високим міцним юнаком, котрий, сміючись, брав її на руки — засмаглий від роботи в саду, двадцятип’ятирічний, з буйною чорною шевелюрою й красивими добрими руками. Коли прочинила двері, була спокійною. Рідні боялися, що без Ісака Ліліан швидко всохне від горя, але вона довела всім, що смерть — не завада для спілкування, коли люди насправді люблять одне одного.
Через багато років, під час другого сеансу психотерапії, коли дружина грозилася піти від нього, Ларрі воскресив у пам’яті образ лежачого у ванній кімнаті діда як найбільш значний момент свого дитинства, і образ померлого батька як рубіж, що означив кінець його юності й вимушений перехід до зрілості. Під час першої події йому було чотири роки, під час другої — двадцять шість. Психолог, у голосі якого вчувалася недовіра, запитав, чи пам’ятає він щось іще з тієї пори, коли був чотирилітнім, і Ларрі згадав не лише поіменно всіх тодішніх слуг і домашніх тварин, але й назви казок, які йому читала бабуся, і колір халату, який вона носила, коли осліпла — через кілька годин після смерті чоловіка. Ті перші чотири роки під заступництвом діда й баби були найщасливішими в його житті, і Ларрі, неначе скарб, зберігав у пам’яті найменші подробиці.