Перелякана Альма зрозуміла, як вона любить і потребує Натаніеля, й приготувалась боротися за нього з хворобою, долею, богами й дияволами. Жінка кинула майже все, щоб зосередитися на хворому. Припинила малювати, розрахувала персонал майстерні, до якої тепер їздила лише раз на місяць, щоб доглянути за прибиранням. У величезній студії, освітлюваній сонячним промінням, що пробивалося крізь помутнілі шибки, панувала тиша, немов у храмі. Рух тут зненацька урвався, і майстерня завмерла в часі, готова, як у кіно, будь-якої миті знову привести в дію все, що там було — довгі, встелені тканками столи, сувої полотна, що виструнчилися на підлозі, немов вартові, й інші, вже розмальовані, почеплені на підрамниках, і зразки малюнків та барв на стінах, банки й тюбики з фарбами, валки, пензлі й щітки, фантасмагоричне бурмотіння вентиляторів, що невпинно поширювали різкі запахи фарб і розчинників. Припинилися подорожі, які роками надихали її й давали відчуття свободи. Далеко від свого середовища Альма скидала шкіру й відроджувалася свіжа, допитлива, готова до пригод, відкрита всьому, що могла запропонувати їй нова днина, без жодних планів, жодного страху. Ця нова Альма була такою реальною, що часом жінка дивувалася, дивлячись на себе, відбиту дзеркалами якогось готелю, в яких її лице було не таким, як у Сан-Франциско. Припинилися й побачення з Ітімеєм.
Через сім років після похорону Ісака Беласко і за чотирнадцять до того, як сповна проявилася хвороба Натаніеля, вони випадково зустрілися знову на щорічній виставці товариства вирощувачів орхідей серед тисяч відвідувачів. Ітімей перший помітив її й підійшов привітатися. Він був сам. Говорили про орхідеї — в експозиції були представлені дві рослини з його квітництва, а тоді пішли пообідати до ближчого ресторану. Гомоніли про різне: Альма розповідала про останні подорожі, нові роботи й сина Ларрі, Ітімей про рослини й своїх двох дітей — дворічного Мікі та восьмирічного Пітера. Натаніеля й Дельфіну не згадували. Обід тривав три години, а вони говорили й говорили — мали багато що сказати одне одному і робили це обережно, навпомацки, оминаючи минуле, немов ковзаючи по слизькій кризі, вивчаючи співрозмовника, помічаючи зміни, намагаючись відгадати наміри, свідомі палахкої пристрасті, що нікуди не зникла. Обом виповнилося по тридцять сім років. Їй можна було дати більше: риси Альминого обличчя увиразнилися, вона схудла, здавалася дещо вайлуватою і впевненою в собі; натомість Ітімей не змінився, мав колишній вигляд спокійного підлітка, той самий низький голос і чемні манери, ту саму здатність заповнювати собою все її єство. Альма бачила перед собою восьмирічного хлопчика в оранжереї в Сі-Кліффі, десятирічного друга, який перед від’їздом тицьнув їй у руки свого кота, невтомного коханця в мотелі з тарганами, чоловіка в жалобі на похороні її свекра — всі вони були однаковими, наче скальковані одні з одних. Ітімей залишався незмінним, вічним. Любов і потяг до нього обпікали шкіру, їй хотілося простягнути руки й доторкнутися до цього чоловіка під столом, наблизитися, притиснутися носом до його шиї й перевірити, чи він і досі пахне землею й травами, сказати йому, що без нього вона жила, мов сновида, що ніщо й ніхто не міг заповнити страшну порожнечу, яку утворила його відсутність, що вона віддала б усе, аби знову опинитися голою в його обіймах, бо ніщо не важило для неї, крім нього. Ітімей провів її до автівки. Йшли повільно, колуючи, щоб віддалити прощальну мить. Піднялися ліфтом на третій поверх паркінгу, Альма дістала ключ і запропонувала підвезти Ітімея до його автівки, припаркованої в одному кварталі звідти. Ітімей погодився. В інтимній напівтемряві салону вони поцілувалися, впізнаючи одне одного.
В наступні роки їм судилося підтримувати своє кохання в просторі, відокремленому від усього іншого в житті кожного з них, і обоє таїли його глибоко в собі, щоб не завдати болю Натаніелю й Дельфіні. Коли були разом, нічого більше не існувало для них, а коли прощалися в готелі, де щойно втішалися любощами, було зрозуміло, що не підтримуватимуть жодних контактів до наступного побачення, хіба що листовно. Альма зберігала ці листи, хоча їхній тон був стриманий, що відповідало японському характеру, але контрастувало з закоханістю Ітімея та його вибухами пристрасті, коли вони були разом. Його глибоко вражала власна сентиментальність, що виявлялася в справжньому пікніку, приготованому для неї в чарівних дерев’яних коробочках, у гарденіях, бо Альмі подобався їхній аромат, якого ніколи не було в її парфумах, у чайних церемоніях, у присвячених їй віршах і малюнках. Іноді наодинці він називав її моя маленька, але ніколи не писав цих слів. Альма не мусила пояснювати щось чоловікові, бо кожен з них жив осібним життям, і не запитувала в Ітімея, як йому вдається тримати в невіданні Дельфіну, з якою той разом і жив, і працював. Жінка знала, що Ітімей любить дружину, що він добрий батько та глава родини й тішиться особливим становищем в японській громаді, де його вважають митцем і звертаються до нього, щоб напоумив безпутників, замирив ворогів і розсудив суперечку. Палкий і вигадливий коханець, жартівник і пустун у ліжку, поквапливий, невситимий, веселий, який, обійнявши її, шепотів зізнання, палко цілував і шаленів — такий Ітімей існував лише для неї.