Листи почали надходити після їхньої зустрічі на виставці орхідей і почастішали, коли захворів Натаніель. Упродовж певного часу, що обом здавався нескінченним, це листування заміняло таємні зустрічі. Листи Альми були оголеними, тужними посланнями враженої розлукою жінки; листи Ітімея скидалися на тихі прозорі води, в яких однак між рядками вирувала така сама пристрасть. Альмі його листи відкривали чарівний внутрішній світ Ітімея — почуття, мрії, уподобання й ідеали; завдяки цим епістолам вона пізнавала його краще й кохала міцніше, ніж якби їхні стосунки обмежувалися тільки любощами. Ці листи стали такими необхідними, що коли Альма овдовіла й зробилася вільною, коли вони могли спокійно розмовляти по телефону, часто бачитися і навіть подорожувати разом, листування не урвалося. Ітімей, як і було домовлено, листи знищував, Альма ж зберігала й часто їх перечитувала.
18 липня 1984 року
Я знаю, як ти страждаєш, і шкодую, що не можу тобі допомогти. Пишу, знаючи, що ти, засмучена, протистоїш хворобі свого чоловіка. Це не підвладно тобі, Альмо, ти можеш тільки мужньо бути поруч.
Наша розлука дуже болюча. Ми звикли до наших священних четвергів, до наших вечерь на двох, прогулянок у парку, короткочасних пригод по вихідних. Чому світ здається мені таким бляклим? Звуки долинають до мене здаля, начеб я оглух, їжа має присмак мила. Ми стільки місяців не бачилися! Я купив твої улюблені парфуми, щоб відчувати твій запах. Розраджуюся, пишучи вірш, який колись покажу, бо він присвячений тобі.
А ти ще закидаєш мені, що я не романтик!
Як же мало зарадили мені роки духовної практики, якщо я не спромігся позбутися пристрасті. Чекаю на твої листи і твій голос по телефону, уявляю, як ти біжиш до мене... Іноді любов болить.
Іті
Натаніель і Альма жили в колишніх кімнатах Ліліан та Ісака, спільні двері між якими так довго стояли відкриті, що вже не зачинялися. Вони знову, як одразу після одруження, проводили разом години безсоння, притиснувшись одне до одного на дивані або в ліжку: вона читала, тримаючи в одній руці книжку, а другою погладжуючи Натаніеля, а той лежав із заплющеними очима, в грудях у нього щось клекотало. Одної такої довгої ночі вони завважили, що обоє плачуть — тихо, щоб не потурбувати іншого. Спочатку Альма відчула, що щоки чоловіка зробилися вологими, й одразу Натаніель помітив, що вона плаче — це видалося йому таким дивним, що він трохи підвів голову, щоб упевнитися, чи це йому не примарилося. Натаніель не пригадував, щоб бачив колись, як вона плаче, навіть у найтяжчі хвилини.
— Ти справді помираєш? — прошепотіла вона.
— Так, Альмо, але ти не повинна плакати через мене.
— Я плачу не лише через тебе, а й через себе. Через нас, через усе, чого тобі не сказала, через недомовки й обмани, через зради і той час, що вкрала у тебе.
— Заради Бога, що ти таке кажеш?! Ти не зрадила мене, кохаючи Ітімея, Альмо. Існують необхідні недомовки й обмани, так само, як і правда, про яку краще не говорити.
— Ти знаєш про Ітімея? Відколи? — здивувалася вона.
— Від самого початку. Серце велике, воно здатне любити не лише когось одного.
— Розкажи мені про себе, Нате. Я ніколи не розпитувала тебе про твої таємниці, щоб не розкривати своїх, але підозрюю, їх чимало.
— Ми так любили одне одного, Альмо! Чоловік неодмінно повинен одружитися з кращою подругою. Я знаю тебе, як ніхто. Те, чого ти не кажеш мені, я можу відгадати, але ти не знаєш мене. І маєш право взнати, який я насправді.
Відколи себе пам’ятав, люди однієї з ним статі завжди викликали в Натаніеля захоплення, страх та бажання — спершу шкільні товариші, згодом інші чоловіки й нарешті Ленні, котрий упродовж восьми років був його партнером. Він боровся з цими почуттями, розриваючись між пориваннями серця і невблаганним голосом розуму. В школі, коли сам ще не усвідомлював своїх почуттів, інші діти здогадувалися, що він не такий, як усі, і карали його стусанами, кпинами, остракізмом. Ті роки в товаристві забіяк були найгіршими в його житті. Після школи його мучили властиві юності сумніви й непогамовний шал, і саме тоді Натаніель збагнув, що він такий не один, як гадав доти; скрізь натрапляв на чоловіків, які дивилися йому просто в очі — заохочувально чи благально. Почалося з одного студента в Гарварді. Натаніель виявив, що гомосексуалізм — це паралельний світ, що співіснує з загальноприйнятою дійсністю. Він пізнав дуже різних людей. В університеті це були викладачі, інтелектуали, студенти, один рабин та один футболіст. На вулиці знайомився з моряками, робітниками, службовцями, політиками, крамарями, злочинцями. То був вабливий, двозначний і поки що обачний світ, бо наражався на категоричний осуд суспільства, моралі й закону. Геїв не приймали в готелях, клубах і церквах, не обслуговували в барах, могли вигнати з будь-якого громадського місця, справедливо чи несправедливо звинувативши в аморальній поведінці; бари та клуби геїв належали мафії. Повернувшись до Сан-Франциско з дипломом адвоката, Натаніель помітив перші ознаки культури геїв, що саме зароджувалася тоді й відкрито проявилася лише через багато років. Коли в шістдесяті роки почали виникати громадські рухи, і з-поміж них рух за легалізацію геїв, Натаніель був уже пошлюблений з Альмою, і їхньому синові Ларрі виповнилося десять років. «Я одружився з тобою не задля того, щоб приховати гомосексуалізм, а через дружбу й любов до тебе», — сказав він тієї ночі Альмі. То були роки шизофренії: бездоганне, успішне життя на людях і друге життя — потаємне, протизаконне. З Ленні Білєм він познайомився в тисяча дев’ятсот сімдесят шостому році в чоловічій турецькій лазні — місці, придатному радше для злочинів, ніж для зародження любові, як це сталося між ними.