За півгодини ввійшов черговий і козирнув:
— Пана шефа кличе комендант.
Хрипкий голос був болісно знайомий Максимові, і він підвів голову. У дверях, бадьорий і добре виголений, стояв Костюк. Пропустивши поперед себе Афіноґена, він потай кивнув Максимові: заворушилось.
Афіноґен повернувся через добрих півтори години. Він був блідий і від самого порога схвильовано сказав:
— Зарезали єфрейтора Шайде из комендатуры!
Я почав щосили вдавати здивованого, але, певне, не дуже вправно. Та Афіноґен був такий заклопотаний, що навряд чи що й помітив.
— Хто ж... його?
Афіноґен нервово здвигнув плечима й раптом поспитав:
— Какое у нас сегодня?
— Двадцять третє, — відповів я.
— Двадцать третье января... Праздник самостийной Украины. Какая-то падлюга вывесила на соборе черно-красный флаг.
Він узяв обличчя в долоні й застиг стоячи. Потім пішов і сів за стіл.
— І єфрейтора Шайде націоналісти вбили?
Цей зв'язок, який щойно вклався в його мізкові, неначе спаралізував Афіноґена. Він сидів і порожніми очима дивився на мене, певно, і не бачачи нікого.
Я обережно підпитав:
— А... зняли все?
— Кого? — прокинувся начальник поліції.
— Ну, прапор.
— Да не знаю я. Нет, там, говорят, заминировано.
Афіноґен устав і швиденько натяг кожушанку.
— Пойду посмотрю сам.
Та вдруге ввійшов Костюк і повідомив:
— Пана шефа кличе комендант.
Афіноґен застебнувся, і вони обоє вийшли.
Цього разу начальник барився не так довго. Він аж пашів од люті.
— Полюбуйтесь!
І поклав переді мною пожолоблений аркуш паперу. Я взявся невидющими очима читати текст, але рядки розпливалися, і коли б не знав кожного слова напам'ять, то не міг би тепер сказати, про що там ідеться.
— Ну, вы видели такое! — бідкався начальник поліції. — Вчера так радовались за того Кривого, а сегодня...
Він узяв прокламацію й заходився майже без російського акцепту читати вголос, сам себе накручуючи:
«До всіх українців!
Ще не вмерла Україна, хоч як намагалися вмертвити її — колись російсько-більшовицькі колонізатори, а тепер нові окупанти Гітлера! Україна тільки поранена, але вона жива на злість ворогам своїм.
Сьогодні, в день великої річниці — в день, коли 1918 року Центральна Рада проголосила наш народ вільним і незалежним, — ми закликаємо вас:
Українці! Боріться з катами Гітлера! Вступайте до лав Української Повстанської Армії!
Хай земля горить під ногами всіх і всіляких окупантів!
Хай живе незалежна й соборна Україна!
Смерть поневолювачам!
23 січня 1943 р.
Афіноґен Горобцов прочитав усе до останнього рядка, навіть підпис і дату, а я впіймав себе на тому, що стежу за дикцією читця. Мені раптом стало вільно й легко, і я зрадів. Я вже давно придивлявся до свого начальника й ніяк не міг уторопати, чому той так кумедно сіпає підборіддям. І тільки тепер зрозумів. Просто в нього за кожним звуком «о» сприсала спідня щелепа, неначе він її щоразу звихав і тут-таки вправляв заново.
Я засміявся й, щоб якось виправдати себе, сказав:
— Що ви, шефе, надаєте таким дрібницям такого значення?
Афіноґен затнувся:
— Дріб... дрібницям? Максим Архипович, да что вы говорите! Это же... это же... Тут головы полетят!
Я й сам такого не думав, але мусив же пояснити, чого сміявся. Афіноґен сказав:
— Я займусь этим. Это все — одна рука: и прокламации, и черно-красный флаг и... ефрейтор!
— Навряд.
— Что — «навряд»?
— Щоб усе це було одних рук діло.
Афіноґен подивився на мене й сів. І тільки згодом озвався:
— Вы думаєте?
Я спробував зобразити на своєму обличчі вагання:
— Так мені здається... Хтозна. Втім, навряд, щоб оті, що розклеювали прокламації, наважилися й на... таке.
— Не знаю, Максим Архипович, — по ще довшій мовчанці проказав начальник поліції. — Может быть, вы и правы...
Я байдужим тоном запитав:
— А хіба цим ділом не комендатура займатиметься?
— Комендатура, — відповів начальник.
— А ви ж кажете, що...
Афіноґен підтвердив:
— И комендатура, и полиция. Вместе.
Після обіду начальник заходився викликати підлеглих. Насамперед зібрав тих, хто був цієї ночі в наряді. Прийшли вартові з мосту, зі станції й цукрового заводу. Ніхто нічого підозрілого вночі не помітив, про подію вони дізналися щойно. Правда, хтось двічі вистрелив з рушниці чи автомата, але з'ясувалося, що стріляв німець, який вартував на станції. У темряві йому вчулися кроки й ніби якась постать шугнула попід вагони. Він двічі стрельнув, а то, виявилося, старий паперовий мішок, якого погнало вітром, та й годі.