Заготівля палива йшла мляво, та коли ми нарешті наламали по оберемочку модринових гілочок, які пахли живицею, але на яких не було ні хвоїнки, бо модрина на зиму скидає глицю, я сказав Якимові:
— А підстилку де взяти?
На підстилку найбільше годилися ялівцеві ланки, але тут ялівцю не було. Яким поклав додолу вже наламане для багаття гілля й заходився знову ламати. Він сказав:
— Як нема кращого...
Ми принесли по два оберемки модринового хмизу, половину поклали у вогнище, а з другої половини почали мостити собі лігва. Кастусь або спав просто на мерзлій підлозі печери, або був непритомний — друге здавалося більш вірогідним. Намостивши хмизу, ми поклали його бока, тобто спиною до вогнища. Тоді підмостили й собі й також полягали, не забувши підгодувати вогонь. Кастусь лежав нерухомо, а ми з Якимом ніяк не могли влягтися. Я тільки потім збагнув, уже поринувши в нетривку дрімоту, що ми не можемо заснути просто через те, що мерзнемо знизу, від материкової криги землі, цій землі, ворожої богам і людям. Та це була єдино свідома думка. Мій організм був настільки виснажений і зболений, коли смерть уже перестає здаватися загрозою, а швидше спочинком. Перед моїм заплющеними очима мелькали білі пухнасті клубочки переляканих звіряток, і я ніяк не міг позбутися того марення, дарма що мав у своїм арсеналі кілька вельми ефективних психологічних засобів для засинання. Скажімо, починав читати подумки завченого ще в дитинстві новорічного віршика: «Раз я взувся в чобітки, Одягнувся в кожушинку, Сам запрігся в саночки, Та й поїхав по ялинку...» Я не тільки сам собі проказував ці симпатичні слова, а й уявляв кожен образ і кожну дію, та щоразу ловив себе на тому, що перед очима не ті образи, а знову пухнасті білі звірючки.
Ще не зовсім усе усвідомлюючи, я підвівся з модринового хмизу, лежати на якому було майже так само холодно, як і на мерзлій землі, пішов у низенький глухий кутик печери, набрав добрий жмут моху, перемішаного з білим песцевим пухом та шерстю, приніс до вогнища, скотив Кастуся з хмизу, намостив зверху принесеного звірячого лігва й знову перекотив Кастуся на місце. Тоді пішов знову в куточок, поділив решту лігва навпіл, одну частину послав собі, а другу поклав біля Якима й розтермосив його. Ми повсідалися на м'яких ложах, якийсь час підтримували вогонь, тоді повернулися до жару спинами, і я раптом відчув, як затишно в такому барлозі песцям та їхнім малятам. Від вічної мерзлоти тепер зовсім не тягло мертвотним холодом.
Мої товариші теж поснули — я не чув жодного руху, тільки хропіння, цілком природне для таких виснажених людей. Одного разу я прокинувся від холоду, розгріб ще живий жар і підклав нового хмизу, вдруге — від того, що у спину припекло. Яким сидів і ламав гілочки модрини, вогонь аж гоготів.
Я глянув на вхід печери, який минулого разу був світлий, а тепер став темніший за стіни печери, і перелякано схопився:
— Вже смеркло? Час у дорогу?
Кожен м'яз у мене болів. Я ще не встиг і трохи перепочити, тому з надією дивився на нашого старшого товариша. Яким сказав:
— Мабуть, доведеться переспати тут до ранку... Він зараз не зможе йти. — Яким кивнув головою на Кастуся Матусевича.
Я був у такому стані, що спромігся почути й усвідомити тільки перше речення: про те, що можна спати далі. Я знову ліг і поринув у якусь нелюдську дивну сплячку, коли бачиш сновидіння й водночас усвідомлюєш зовсім реально, що варто захотіти — і прокинешся.
Я й справді прокинувся, бо Яким сказав був ще щось, і при цьому дуже важливе, а я чомусь не почув тоді тих слів.
Лежачи горілиць із заплющеними очима, я пригадав усе майже слово до слова. Кастусь неспроможний іти далі. А ми через це мусимо спати до самого ранку. Мусимо чи можемо — ось чого тільки я не міг уточнити. А це тепер здавалося важливішим за все.
Мені раптом страшенно захотілося їсти. Ми вже ввійшли були в ритм: цілу ніч ішли, вдень спали чи намагалися заснути, потім наїдалися на цілу добу половиною сухарика й знову йшли до самого ранку. Тепер настав час для тієї жебрацької пайки, але я сам посоромився лізти до своєї торбини, Кастусь, як раніше, самозабутньо хропів, а Яким одвернувся від вогню й од мене, мовби закликаючи мене набратися витримки й перетерпіти до наступного ранку. Він навіть кілька разів стиха хропнув, щоб перекопати мене в тому, ніби спить.