Отже, друже мій, коли ви маєте якусь affaire là,— мовив старий генерал, взявши пучку тютюну білими тремтячими пальцями, а тоді показавши на те місце під robe de chambre, де ще кволо стукотіло його серце, — коли ви маєте якусь Філліду й мусите її потішити, чи вам треба попрощатися з татом і матусею, чи скласти духівницю, то я раджу вам не зволікати.
З цими словами генерал подав своєму молодому приятелеві пальця на прощання, добродушно кивнув напудреною головою в перуці з кіскою, а коли за Доббіном зачинилися двері, взяв перо й написав poulet 3 (він страшенно пишався своїм знанням французької мови) мадемуазель Аделаїді з Королівського театру.
Ця новина засмутила Доббіна, він згадав наших друзів у Брайтоні, і йому стало соромно, що вій найперше подумав про Емілію (він думав про неї більше, ніж про батька з матір’ю, про сестер чи про свої обов’язки — і в мріях, і в снах, і взагалі протягом цілого дня). Повернувшись до готелю, він відіслав містерові Осборну записку, повідомляючи його про те, що довідався, і сподіваючись, що цим спонукає його помиритися з Джорджем.
Ця записка, передана тим самим посланцем, що приносив запрошення містерові Чопперу, трохи стривожила достойного клерка. Конверт був адресований на нього, і, розпечатуючи його, Чоппер з острахом думав, чи не відкладається, бува, сподіваний обід. Він відчув величезне полегшення, коли переконався, що йому самому тільки нагадували про зустріч. («Я чекатиму на вас о пів на п’яту» — писав капітан Доббін). Чоппер дуже переймався справами свого принципала, але que voulez-vous — запрошення на обід було для нього куди важливішим, ніж чиї завгодно справи.
Генерал уповноважив Доббіна повідомляти про похід кожного офіцера полку, якого йому пощастить зустріти в місті. Тому він поділився новиною з хорунжим Стеблом, побачивши його в агента, і той, з властивою йому войовничістю, негайно подався до постачальника військового спорядження купувати нову шаблю. Там цей хлопець, який хоч і мав тільки сімнадцять років і на зріст був не вищий як шістдесят п’ять дюймів, до того ж кволий від народження і з дуже розладнаним здоров’ям від надмірного вживання коньяку, але, безперечно, відважний, як лев, заходився випробовувати, згинати, зважувати в руці зброю, наче думав знищити всіх французів. Вигукуючи «га, га!» й завзято пристукуючи маленькою ногою, він зробив два-три випади проти капітана Доббіна, який, сміючись, відбив їх своєю бамбуковою паличкою.
Стабл, як можна було здогадатися, взявши до уваги його зріст і вагу, належав до легкої піхоти. Зате хорунжий Спуні був високий і служив у роті гренадерів (капітана Доббіна). Він негайно приміряв нову ведмежу шапку, в якій мав на диво грізний, як на його вік, вигляд. Потім обидва хлопці подалися до «Слотера» і, замовивши розкішний обід, сіли писати листи своїм любим батькам, що хвилювалися вдома, — листи, сповнені синівської любові, ласки, відваги і граматичних помилок.
Ох, тоді в Англії багато сердець тривожно калатало, а материнські палкі молитви линули до неба не в одному домі.
Побачивши, як юний Стабл трудиться над листом за столиком у залі «Слотера» і як сльози, стікаючи по носі, капають на папір (бо хлопчина думав про свою матусю і про те, що, може, ніколи вже її не побачить), капітан Доббін, який готувався написати листа Джорджеві Осборну, змінив свій намір і зачинив скриньку з папером. «Навіщо писати? — сказав він сам до себе. — Хай вона спокійно поспить цю ніч. Завтра вранці я зайду до своїх батьків, а потім сам поїду в Брайтон».
Він підійшов до Стабла, поклав йому на плече свою велику руку й заходився підбадьорювати молодого вояка; сказав, що коли той кине пити горілку, то з нього вийде добрий солдат, бо він має чесне й щире серце. Від цих слів юний Стабл засяяв, тому що Доббіна дуже шанували в полку як найкращого офіцера й найрозумнішу людину.
Дякую, Доббіне, — відповів Стабл, витираючи кулаками очі.— Я саме писав… писав їй, що кину пити. Ох, сер, вона так любить мене, хай би мене чорти взяли! — Після цього помпи знов запрацювали, і я не певен, чи не заблищали очі і в зворушеного капітана.