Той, хто любить відкласти підручники історії і поміркувати про те, що б сталося на світі, якби внаслідок фатальних обставин не вийшло того, що було насправді (дуже складна, цікава, повчальна й корисна медитація), безперечно, часто дивувався, що Наполеон вибрав таку винятково невдалу пору, щоб утекти з Ельби й випустити своїх орлів із затоки Сен-Жуан до собору Паризької богоматері. Наші історики кажуть нам, що армії союзних держав були, на щастя, в бойовій готовності і будь-якої хвилини могли виступити проти імператора з Ельби.
Найясніші гендлярі, які зібрались у Відні й перекроювали Європу на свій смак, мали стільки підстав для взаємних сварок, що армії, які перемогли Наполеона, могли накинутись одна па одну, коли б не повернувся їхній спільний ворог, якого вони всі ненавиділи й боялися. Один монарх тримав свою армію напоготові, бо захопив Польщу й вирішив її не віддавати, другий загарбав половину Саксонії і був схильний затримати свою здобич, третій зазіхав на Італію. Кожного з них обурювала жадібність інших, і якби корсиканець почекав у своєму полоні, поки ці володарі схоплять один; одного за чуба, то міг би повернутися і без перешкод: захопити владу. Але що б тоді сталося з нашою повістку і з нашими приятелями? Якби всі краплі висохли, що залишилося б від моря? — Тим часом люди дбали про свої житейські буденні справи й ганялися за розвагами, наче всьому цьому не мав настати край і наче попереду не було ворога. Коли паші мандрівники добулися до Брюсселя, де стояв їхній полк, — усі казали, що йому пощастило, — вони опинилися в одній із найвеселіших і найчарівніших маленьких столиць Європи, де всі ятки Ярмарку Суєти вабили око найпринаднішою розкішшю.
Тут розквітали азартні ігри, тут танцювали до знемоги; тутешні бенкети викликали захват навіть у такого гурмана, як Джоз; в театрі незрівнянна Каталані зачаровувала своїх слухачів; чудовим прогулянкам верхи додавала зваби парадна військова форма; прекрасне давнє місто, незвичайні костюми й дивовижна архітектура вбирала очі нашої маленької Емілії, яка ніколи не була за кордоном і яка всім тут захоплювалася; тож тепер, протягом кількох коротеньких тижнів, живучи в гарній затишній квартирі, за яку платили разом Джоз і Осборн, що тим часом мав гроші й ставився до дружини з ніжною увагою, — кажу, протягом другої половини свого медового місяця Емілія була така вдоволена й щаслива, як і кожна щойно одружена жінка, що виїхала у весільну подорож.
Кожен день цієї щасливої пори приносив усьому товариству щось нове і приємне. То вони оглядали якусь церкву чи картинну галерею, то їхали верхи на прогулянку, то йшли в оперу. Весь час грали полкові оркестри, в парку можна було побачити найзначніших людей Англії — це був безперервний військовий парад. Джордж, який щовечора водив дружину на нову веселу прогулянку чи забаву, був, як завжди, вдоволений собою і присягався, що він став справжнім сім’янином. їхати куди-небудь із ним! Хіба цього не досить, щоб серденько Емілії радісно стукотіло? Її листи додому, до матері, в той час були сповнені захвату і вдячності. Чоловік спонукав її купувати мережива, капелюшки, коштовності і всякі дрібнички. О, він найдобріший, найкращий, найвеликодушніший з усіх чоловіків! — Джордж дивився на лордів, леді та інших значних осіб, що заповнили місто й траплялися на кожному кроці, і його щиру британську душу заливала радість. Тут ці аристократи скидали з себе холодне самовдоволення й зарозумілість, що так часто притаманні їм у себе на батьківщині, і, з’являючись у різних публічних місцях, не гребували спілкуванням із простими смертними. Одного вечора на бенкеті в генерала, що командував дивізією, до якої належав і полк Джорджа, той мав честь танцювати з леді Бланш Осотріс, дочкою лорда Голодвірса; він ноги відбігав, дістаючи морозиво й прохолодні напої для леді та її матері і, порозштовхувавши челядь, сам викликав карету леді Голодвірс. Удома він так хвалився знайомством із графинею, що переважив би й свого батька. Другого дня Джордж поїхав з візитом до тих леді; супроводжуючи їх верхи, коли вони каталися в парку, він запросив усіх на парадний обід до ресторану і страшенно зрадів, коли вони погодились прийти. Старий Голодвірс, що не був надто гордий, зате мав добрий апетит, пішов би задля обіду куди завгодно.
Сподіваюся, там не буде більше ніяких дам, крім нас, — мовила леді Голодвірс, міркуючи про ті запросини і про те, що вони надто швидко їх прийняли.